Фантастика Всесвіту. Випуск 3

— Передаю тобі ключі від твого життя, — сказав він їй.

Вона, у свої вже повні сімнадцять років, прийняла це право твердою рукою, знаючи, що кожен крок в умовах завойованої волі наближав її до кохання. Назавтра, після ночі, сповненої поганих сновидінь, вона вперше з моменту повернення відчула тривогу, коли підійшла до вікна й знову побачила сумну мжичку над парком, статую обезголовленого героя і мармурову лавку, на якій мав звичай сидіти з книжкою поезій на колінах Флорентіно Аріса. Вона вже думала про нього не як про забороненого нареченого, а як про певного мужа, якому вона належить цілком і повністю. Тільки тепер Ферміна Даса відчула, як гнітив її змарнований час, відколи вона звідси поїхала, як нелегко було лишатися їй живою, як потрібне було їй почуття любові, щоб кохати свого судженого, як велить Бог. Вона здивувалася, що його немає в парку, адже досі він стільки разів приходив сюди, не звертаючи найменшої уваги на дощ, і чому це вона не дістала від нього звістки жодними засобами навіть передчуття нічого їй не підказувало, і зненацька її вжахнула думка, що він помер. Але тут-таки Ферміна Даса відкинула це сумне припущення, бо згадала, що в шаленстві телеграм, якими вона обмінювалась останніми днями перед її близьким поверненням, вони забули домовитись, як спілкуватимуться, коли вона приїде. А тим часом Флорентіно Аріса був певен, що вона не приїхала, аж поки телеграфіст з Ріоачі підтвердив, що в п’ятницю вона сіла в ту саму шхуну, яка не прибула напередодні в порт призначення через супротивний вітер. Діставши це повідомлення, Флорентіно Аріса всю суботу й неділю чатував, чи не з’явиться в їхньому домі якийсь знак життя, але тільки в понеділок увечері побачив за шибками вікон рухливе світло, яке незабаром по дев’ятій згасло у спальні з балконом. Тієї ночі він не спав, страждаючи від хвороби, яка мучила його колись у перші ночі кохання. Трансіто Аріса підвелася з першими півнями, стривожена тим, що опівночі син вийшов на подвір’я й відтоді не повертався, й вона ніде не знайшла його в домі. Він пішов блукати по хвилерізах, наставляв обличчя проти вітру і читав уголос вірші про кохання, плакав від щастя — і так до самого світанку. О восьмій він сидів під арками кафе «Парафіяльне», весь насторожений у чеканні, міркуючи про те, як передати Ферміні Дасі своє привітання з приїздом, коли раптом відчув у всьому тілі струс, від якого в нього мало нутрощі не обірвалися.