Твори в двох томах. Том 2
- Автор: Твен Марк
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Евгений Крижевич
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Твори в двох томах. Том 2». Краткое содержание книги:
— Ну звісно, звісно. А все-таки тобі слід було б поміркувати трошки, і ти б зрозумів, що того чоловіка не знайдуть: він лежить у могилі й нікого по собі не залишив, бо не мав ні свата, ні брата. А коли гроші дістануться тим, хто не може без них обійтися, і коли інші від цього не постраждають…
Вона не договорила й залилася слізьми. Річардс не знав, як її втішити, та зрештою спромігся:
— Стривай, Мері! Може, це й на краще… авжеж, на краще! Не забувай, що так, мабуть, судилося…
— «Судилося!» Коли людині треба виправдати власну дурість, вона завжди посилається на долю. Та якщо навіть і так — адже гроші потрапили до нас додому, значить, це теж судилося, а ти пішов усупереч провидінню! І з якого права? Це гріх, Едварде, великий гріх! Така самовпевненість не личить скромному, богобоязкому…
— Та ти пригадай, Мері, чого нас усіх у Гедлібергу навчали з дитячих років! Коли можеш зробити чесний вчинок — не вагайся ні хвилини. Адже це стало нам за другу натуру!
— О, знаю, знаю: повчання, нескінченні повчання в чесності! Від самої колиски нас оберігали від усяких спокус. Але така чесність штучна, вона хистка, як вода, і не встоїть перед спокусами, — як ми з тобою впевнилися сьогодні вночі. Бог свідок, досі я не мала навіть тіні сумніву у своїй закостенілій, непохитній чесності. А тепер… тепер, Едварде, коли перед нами постала перша справжня спокуса, я певна, що чесність нашого міста ламаного шеляга не варта, так само як і моя чесність… і твоя, Едварде. Гедліберг — мерзенне, черстве, скнаре місто. Єдине його достоїнство — це чесність, якою він так уславився і якою так чваниться. Їй-богу, я певна: якщо одного дня чесність нашого міста буде піддана великій спокусі, то слава його розсиплеться, мов карткова хатка. Ну от, я в усьому призналась, і на серці відразу полегшало. Я — дурисвітка, все життя була дурисвіткою, сама того не знаючи. Якщо тепер хто-небудь назве мене чесною, я цього не стерплю.
— Атож, Мері! Я… я теж так вважаю. Дивно це… Надто дивно! Хто б міг подумати…
Запала довга мовчанка, обоє замислилися. Нарешті дружина підвела голову й сказала:
— Я знаю, про що ти думаєш, Едварде.
Заскочений зненацька, Річардс зніяковів.
— Мені соромно признатися, Мері, але…
— Не біда, Едварде, і я думаю про те саме…
— Сподіваюсь… Ну, то кажи.
— Ти думав, як би то догадатися, що саме Гудсон сказав іноземцеві?
— Твоя правда! Мені соромно, Мері, я відчуваю себе злочинцем! А ти?
— Ні, мені вже не до того. Спатимемо у вітальні. Треба стерегти мішок. Вранці, коли відчинять банк, однесемо його туди… Боже мій, боже мій! Яку ми зробили помилку!
Коли постіль у вітальні було постелено, Мері знову заговорила:
— «Сезаме, відкрийся!» Що ж він міг сказати? Як би вгадати ці слова? Та годі, треба лягати.
— І спати?
— Ні, думати.
— Гаразд, будемо думати.
На цей час подружжя Коксів теж устигло і посваритись, і помиритись, і тепер вони теж лягали спати, вірніше, не спати, а думати, думати, перевертатися з боку на бік і сушити собі голову, що ж міг сказати Гудсон тому волоцюзі — золоті слова, слова, оцінені в сорок тисяч доларів готівкою!
Міська телеграфна контора працювала тієї ночі довше, ніж звичайно, і ось із якої причини: випусковий Коксової газети був водночас і місцевим представником «Ассошіейтед прес». Точніше сказати, почесним представником, бо його дописи — по тридцять слів кожен — якщо й друкували, то яких-небудь чотири рази на рік. Але тепер справа була інша. Він повідомив телеграмою, про що йому пощастило довідатися, і одержав негайну відповідь: «Давайте повністю всіма подробицями тисяча двісті слів».
Оце так замовлення! Випусковий чудово впорався із завданням, і в усій Америці не знайшлося б іншої людини, яка б так гордилася тим, що зробила.
Наступного ранку ще перед сніданком ім’я непідкупного Гедліберга було на устах у кожного американця від Монреаля до Мексіканської затоки, від льодовиків Аляски до апельсинових гаїв Флоріди. Мільйони людей говорили про незнайомця і його золотий мішок, непокоїлися, чи знайдеться та людина, і сподівалися, що наступні повідомлення надійдуть невдовзі — ні, негайно.
II
Вранці Гедліберг прокинувся уславленим на весь світ, украй здивованим, щасливим і зарозумілим. Зарозумілим понад усяку міру. Дев’ятнадцятеро його найповажніших громадян разом зі своїми дружинами потискували один одному руки, сяяли, усміхалися, обмінювалися привітаннями й казали, що після цієї події у мові з’явиться нове слово — «гедліберг», як синонім слова «непідкупний», — і що воно увійде в словники навіки. Громадяни щаблем нижчі та їхні дружини поводилися майже так само. Кожен біг у банк, щоб побачити мішок із золотом. Ще до полудня з Брікстона та інших сусідніх міст посунули юрби заздрісників. Надвечір і наступного дня з усіх кінців країни почали прибувати репортери, щоб упевнитись в існуванні мішка та вірогідності його історії, описати все заново й зробити нашвидку зарисовки: самого мішка, будинку Річардсів, банку, пресвітеріанської церкви, баптистської церкви, міської площі та залу міської ратуші, де мала відбутися процедура передачі грошей законному власникові, — а також шаржовані портрети подружжя Річардсів, банкіра Пінкертона, Кокса, випускового, преподобного Берджеса, поштмейстера і навіть Джека Голідея — добродушного гультяя й нероби, що жив з рибальства та полювання, — приятеля всіх хлопчаків та безпритульних псів у місті. Бридкий маленький Пінкертон з єлейною усмішкою показував мішок усім охочим і, радісно потираючи свої пухкі ручки, розводився і про давнє добре ім’я Гедліберга, і про те, як виправдалась його чесність, і про те, що цей приклад, безперечно, підхопить уся Америка, і він започаткує нову епоху морального відродження країни… І так далі, і так далі.