Твори в двох томах. Том 2
- Автор: Твен Марк
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Евгений Крижевич
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Твори в двох томах. Том 2». Краткое содержание книги:
Наприкінці тижня піднесення трохи вляглося. На зміну бурхливим, п’янким гордощам і веселощам прийшла твереза, тиха втіха, — точніше, почуття глибокого, невимовного задоволення. Обличчя всіх городян світилися мирним безхмарним щастям.
А потім настала зміна. Вона відбувалась поступово, так повільно, що спершу її майже ніхто не помітив, може, навіть зовсім ніхто, крім Джека Голідея, що завжди все помічав і завжди з усього глузував. Він став дражливо закидати, що люди вже на вигляд не такі щасливі, як день-два тому; далі він заявив, що з їхніх облич усе більше проглядає сум; тоді — що вигляд у них стає просто кислий; нарешті сказав, що загальна задума, неуважність і кепський настрій досягли таких розмірів, що тепер він міг би залізти до кишені найбільшого скнари в місті, а той нічого й не помітив би.
В той самий час — чи приблизно в той самий час — голова кожної з дев’ятнадцяти найповажніших родин перед сном промовляв — зітхаючи, звичайно, — такі слова:
— Що ж усе-таки сказав той Гудсон?
А його дружина, здригаючись, відповідала:
— Облиш! Що за жахливі думки лізуть тобі в голову! Жени їх геть, бога ради!
Однак другий вечір знову витягав з чоловіків те саме запитання, і вони знову одержували відсіч. Тільки вже менш рішучу.
На третій вечір вони тужливо, мимоволі повторили те саме. Цього разу — і наступного — їхні дружини пом’ялися, ніби хотіли щось сказати, але так нічого й не сказали.
А на п’ятий вечір вони спромоглися на слово і з мукою в голосі відповіли:
— О, якби ж то вгадати!
Жарти Голідея ставали щодень дошкульніші й образливіші. Він снував скрізь, висміюючи городян — усіх разом і кожного зокрема. Але, крім Голідея, в місті ніхто не сміявся. Його сміх лунав серед моторошного мовчання, наче в порожнечі. В усьому місті ніхто навіть не усміхався. Голідей не розлучався з сигарним ящиком на тринозі і, вдаючи з себе фотографа, зупиняв кожного зустрічного, наводив на нього «апарат» і вигукував: «Увага! Посміхніться, будь ласка!» Але навіть такий вишуканий дотеп не міг вичавити на похмурих фізіономіях хоча б силуваної усмішки.
Так збігло три тижні — до кінця терміну лишався тільки тиждень. Був суботній вечір, саме після вечері. Замість звичайних для передсвяткових вечорів жвавості, веселощів, метушні й біганини по крамницях панували безлюддя й тиша. Річардс і його стара сиділи в малесенькій вітальні, жалюгідні й задумані. Тепер так минали всі їхні вечори. Колишні звички — читання вголос, плетіння, мирні розмови, приймання гостей та відвідини сусідів — усе це вмерло, пропало й забулося хтозна й коли… два чи три тижні тому. Ніхто більше не розмовляв у родинному колі, ніхто не читав уголос, ніхто не ходив у гості — усе місто сиділо по домівках, зітхало, хвилювалось і мовчало. Кожен намагався відгадати, що сказав Гудсон.
Поштар приніс листа. Річардс байдуже глянув на підпис на конверті і поштовий штемпель — і те, і друге незнайоме, — кинув листа на стіл і знову поринув у свої болісні й невеселі здогадки, снуючи їх далі від того місця, де зупинився. Через дві-три години його дружина стомлено підвелася й попрямувала до спальні; обійшлося без звичного «на добраніч». Помітивши листа, зупинилась і якийсь час невидющим поглядом дивилася на нього. Потім розпечатала й перебігла перші рядки. Річардс сидів у кріслі, уткнувшись підборіддям у коліна. Раптом він почув глухий стук. То впала його дружина. Кинувся до неї, але вона скрикнула: