Твори в двох томах. Том 2

— Гроші наші, Едварде! Я така вдячна, така вдячна… Поцілуй мене, любий, бо ми вже й забули, що таке поцілунки… А як вони нам потрібні… гроші, звісно… Тепер ти не залежиш ні від Пінкертона, ні від його банку. Скінчилося твоє рабство! Господи, в мене наче крила виросли від радості.

Які щасливі хвилини переживало подружжя Річардсів, сидячи на канапці та осипаючи одне одного пестощами! Немовби повернулися колишні дні — ті дні, що почалися для них після заручин і тривали без перерви доти, доки незнайомець не приніс до них у хату ці страшні гроші. Трохи згодом жінка сказала:

— Едварде! Яке щастя, що ти так прислужився цьому бідолашному Гудсонові! Він мені ніколи не подобався, а тепер я його навіть люблю. І як це гарно й благородно з твого боку, що ти нікому не сказав, ні перед ким не вихвалявся! — А тоді з докором у голосі: — Але мені, Едварде, слід було розказати. Як-не-як, а я твоя дружина.

— Ти знаєш, Мері… я… е-е…

— Годі тобі мекати й затинатись, Едварде, — краще розкажи, як це було. Я завжди любила тебе, а тепер ти — моя гордість. Усі думають, що в нашому місті була тільки одна добра й благородна душа, а виявляється, що… Едварде, чому ти мовчиш?

— Я… е-е… я… Ні, Мері, не можу!

— Не можеш? Чому не можеш?

— Бачиш… він… він… я дав слово, що мовчатиму.

Дружина зміряла його поглядом від голови до п’ят і з притиском промовила:

— Дав йо-му сло-во? Едварде, навіщо ти мені це кажеш?

— Мері! Невже ти думаєш, що я здатний брехати?

Місіс Річардс занепокоєно помовчала, а тоді взяла чоловіка за руку й сказала:

— Ні… ні. Ми й так зайшли надто далеко… Боронь нас боже від цього. За все своє життя ти не вимовив жодного брехливого слова. Але тепер… тепер, коли хитаються основи нашого життя, ми… ми… — Вона затнулася, одначе за хвилину опанувала себе і повела далі вривчастим голосом. — Не введи нас у спокусу!.. Ти дав слово, Едварде? Гаразд. Не будемо більше говорити про це. Ну от, усе й минулося. Будьмо щасливі, як були; зараз не час хмуритися.

Едвардові було не так-то легко веселитися, бо думки його блукали далеко: він силкувався пригадати, яку послугу зробив Гудсонові.

Подружжя не могло заснути майже всю ніч. Мері — щаслива й заклопотана, Едвард — заклопотаний, але далеко не такий щасливий. Мері планувала, на що вона пустить ці гроші. Едвард намагався пригадати послугу, зроблену Гудсонові. Спершу його мучило сумління — адже він збрехав Мері… якщо тільки то була брехня. Після тривалих роздумів він вирішив: «Ну, припустімо, брехня. Що тоді? Невже це має якесь значення? Хіба ми не брешемо у вчинках? А коли так, чого остерігатися брехливих слів? Взяти хоча б Мері. Чим вона була зайнята, поки він, як чесна людина, бігав виконувати доручену йому справу? Бідкалася, що вони не знищили листа й не заволоділи грішми! Хіба крадіжка краща від брехні?»