Olya_#1
- Автор: Худенко Володимир
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Olya_#1». Краткое содержание книги:
Гострий сюжет, яскраві постаті героїв та їхні карколомні пригоди, калейдоскопічне тло створеного автором феєричного світу — то все лише засіб, щоб замислитись над сьогоднішнім буттям.
Він лише зрадіє, і вони теж подружаться, так, подружаться з міс Кальоновою! Юля — дуже красиве імя. І Кальонова — дивне і красиве прізвище. А якщо Кендру тепер називатимуть міс Кальонова?..
Ох, скільки нових думок, і всі такі приємні!
Кендра за тими думками навіть і не звернула уваги на цілу трель тягучих звуків за своєю спиною: «Пюююу! пюююу! пюююу!..»
І лише коли тато вже зайшов до човника, а міс Кальонова… все-таки поки що краще казати так — міс Кальонова… І от поки міс Кальонова розпоряджалась об чімсь до «жуків» і на хвилю випустила Кендрину ручку, вона, Кендра, неуважно роззирнулась на звалище мертвих тіл за своєю спиною. Там були люди в лабораторних комбінезонах і в буденній одежі. Вони валялись покотом на пішохідній доріжці, і подекуди з їхніх нерухомих тіл сочився незрозумілий димок. І він смердів — отой димок, чимось відразливим, якимсь гаром, бррр, якимсь гаром і м’ясом…
Що воно? Незрозумілі трупи, гул «кажанів», пальмове листя, папери, заграва. Скорене небо кровило й кровило загравою. І десь у імлистих далях нечувані зливи змивали ту кров у моря.
— Не було ніякого піратського човника, так? — рівно спитала Оля у напівоголеної золотоволосої Кендри Сальваторе.
Сімдесятилітньої Кендри Сальваторе…
— Ні човника, ні сигнала, ні планового розвороту лайнера в цьому секторі не мало б бути, — продовжила вона без усяких емоцій. — Це все ваших рук справа, так? Хто це все організував — ваша служба безпеки?..
Яскраво-рожеві райдужки розпливалися в пелені сліз…
— Зрештою — це не суттєво.
Оля втупилась неживим поглядом у зелень та розімлілу наготу купалень, у бризки та блискіт лункого середземноморського літа…
— Ви не розумієте, просто не розумієте… — Кендра шумно схлипувала. — Мені приснився цей сон, саме цей!.. Напередодні — такий реальний!.. Немовби це було вчора, немовби… Немовби все ще можна було виправити, розумієте? І тато…
Вона так шумно схлипнула, що Оля механічно повернулась і неуважно зиркнула на неї.
— Це був останній раз, коли я бачила тата.
Кілька важких сльозин скапнули на поділ її хітона…
Кап-кап…
- І її…
Вона дивно промовила те «її» — в її голосі вчувалась суміш злоби, але й якоїсь дивної, незрозумілої гіркоти.
— Я була під арештом на крейсері, зовсім одна — кілька місяців, а може, й більше… Рік? Я не знаю, не знаю!..
Вона закрила своє красиве заплакане лице руками.
— Я не бачила людей, зі мною ніхто не розмовляв. Тісна камера, здається, це була солдатська гауптвахта чи щось таке — мене обслуговували дрони… Кілька місяців, а може, рік… А може, кілька років, о Господи — я не знаю, не знаю!..
Вона шумно схлипувала.
— А потім кілька десантників передали мене американцям. Разом з іншими полоненими. Просто посадили на човник і відвезли на американський корабель… Там я пробула… ще деякий час, навіть не знаю. Потім мене забрали люди з корпорації. А тато зник безвісти — так вони мені сказали. І що війна закінчилась, що росіяни здалися… Я шукала його все своє життя.
Голос Кедри тремтів і ламався — кудись зник нудотний розніжений стогін…
— А потім цей сон — такий реальний!.. Ці очі, ці їхні зблиски!..
Вона здригнулася всім своїм засмаглим тілом.
- Імплант зорової індикації, — байдуже буркнула Оля, немов сама до себе.
— Що?..
— Примітивний російський імплант — щось схоже на одну з перших «Інвазій», можливо, дослідний зразок… Картинка проеціюється просто на рогівку — сива давнина!.. Своєрідний природній HUD — оснащувалось вище офіцерство та адміралітет…
Вона байдуже скривилась, так і думаючи про своє.
— Вони мене немов переслідували, ці очі — просто переді мною… — продовжувала схлипувати Кендра, не зважаючи на Олине бубоніння.
А перед Олею нині стояли інакші очі — два світло-блакитні скляні муляжі…
І вона подумала, вкотре за своє життя подумала з розпачем:
«Господи, це не людина, а якийсь диявол!.. Всюдисущий і невідворотний».
- І цей шквал в закривавлених хмарах, пальмове листя, буруни океану… і немовби усе ще можна виправити, розумієте — ЩЕ МОЖНА вип…
— Ви контактували зі злочинністю?
— Що?..
— Гуманісти, граймери, нелегали — хто завгодно!.. Кого ви наймали, аби обнишпорити полігон?..
— Я не знаю, моя служба безпеки… Я не займалася цим особисто.