Olya_#1
- Автор: Худенко Володимир
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Olya_#1». Краткое содержание книги:
Гострий сюжет, яскраві постаті героїв та їхні карколомні пригоди, калейдоскопічне тло створеного автором феєричного світу — то все лише засіб, щоб замислитись над сьогоднішнім буттям.
Кендра задивилась і раптом уздріла, що й бридкі «жуки» реагують на сивоволосу геть по-особливому… Спочатку вона почула громові викрики коло човника і скрізь навкруг. Жуки волали на своїй дурнуватій мові щось незрозуміле:
— Ravnyajs'!..
— Ravnenie na oficera!..
— Smirno!..
Жуки волали і виструнчувались у рівні колони, застигали у своїх кам’яних стійках, немов навколо не було ні шквалу, ні клубів диму, ні бою в тужавій висі…
— Otdelenie, SMIRNO-О!..
— V odnu sherengu — STROJSYA!..
«Жуки» волали, а декотрі метушились, а один із «жуків» поблизу їхньої шеренги раптом рушив чеканним кроком у бік жінки, різко спинився, рвонувши правицю до скроні, і прогорланив:
— Tovarishch glavnokomanduyushchij voenno-kosmicheskimi silami…
Жінка раптом різко (але так само ТОНКО) махнула правицею в його бік, і «жук» затих і застиг, виструнчившись. Тут Кендра помітила іще одну дивину в жінці — на її правиці було недбало намотано щось на кшталт намиста з товстих і прозорих яскраво-помаранчевих бусин…
Яке, направду, чудернацьке намисто!..
А жінка й сама спинилась неподалік од розгубленої шеренги, спинився і весь її супровід. Вона окинула швидким поглядом шеренгу, і у вечірніх тінях її розкосі очиці з надбрівною складкою, як Кендрі здалося, промигнули якимось тьмяним блакитно-червонястим світлом, немовби вона дивилась упритул на яскраве багаття… одначе ніякого багаття не було.
Сива жінка повернулась і глянула просто на Кендру. Та опустила очі, але все ж устигла роздивитись, що їй не приверзлося — синє і червоне — миг, миг, а тоді ще наче й зелененьке… Жінка рушила в цей бік, і свита слухняно потяглася за нею.
Вона спинилась просто перед Кендрою з татом. І дивилась тепер на тата якимось неуважним відсутнім поглядом. І її зіниці бігали туди та сюди. Блим-блим…
Вона немовби… щось читала?
— Містер Сальваторе? — раптом спитала жінка у тата вкрай глухим, ледь чутним, сухуватим і хрипким голосом. Досить кволим голосом. Немовби їй щось заважало дихати.
Але дивним (у всякому разі для Кендри) було ось що — жінка НЕ ШИПІЛА! Це була цілком нормальна, зрозуміла мова… Яка направду дивна жінка!.. — знов подумала Кендра.
І тут один із жуків грубо штурхонув тата по голові…
— Відповідати на питання, дивитись прямо!.. — гидливо прошипів він.
— Так, я… це я! — боязко пролопотів тато, притиснувши до себе Кендру однією рукою.
— Ви знаєте, хто я? — спитала жінка, так і дивлячись немов кудись крізь нього.
Синє… червоне… знов синє… синє… зелененьке…
— Так, — запопадливо, але й злякано проговорив тато, обнявши Кендру другою рукою.
Тато ЗНАЄ цю дивовижну жінку??.
Треба обов’язково в нього про неї розпитати!..
А тато між тим якось коротко здригнувся, і його рука на Кендриному плечі дрібно задрижала.
І він неголосно додав:
— Вас називають «кит-убивця».
КИТ??
Кендра знов зиркнула на жінку — ще більш зацікавлено.
Вона не схожа на кита… Але ж і «жуки» — це не справжні жуки, це просто Кендра їх так обзиває… Може, і жінка — несправжній кит?
Але що ж це тоді виходить? Виходить, що «жуками» керують КИТИ? Кендра про таке ніколи не чула, але знала, що справжні кити інколи полюють у морі на якихось таких дрібнесеньких морських жучків…
Ох, аби ж вона уважніше слухала все, що їй повідав тато…
Але це логічно, це дуже логічно — зрештою, кити велетенські, а жуки — маааленькі, не дивно, що вони бояться китів, тим більш, якщо ті можуть їх з’їсти!..
Треба обов’язково розпитати тата про цю дивовижну жінку, так! І про китів…
Але жінка відреагувала на татові слова якось дивно…
Вона обмінялась якимись дивними поглядами зі смаглявим чоловіком, і вони обоє коротко, приглушено засміялись, немовби про себе і чомусь своєму. Жінка сміялась сухо, хрипло…