Пожежник

— Ой, — мовила вона. — Міс Вілловз, та ви розкабаніли.

— Рада нарешті почути твій голос, Еллі. Стільки часу збігло. Я вже й скучила за ним.

— Не знаю, чого б то. У мене таке враження, що варто мені розтулити рота, як люди довкола починають страждати.

Еллі втупила погляд у землю. Її обличчя затремтіло від емоцій. Важко було дивитися на те, як вона ледве стримується, аби не заплакати, як напружує кожен м’яз, щоби втримати сльози. Гарпер підійшла і взяла Еллі за руки, і варто їй було це зробити, як дівчинка остаточно втратила самовладання й заплакала.

— Мені так паскудно на душі, — сказала Еллі. — Я думала, ми станемо добрими подругами, а тоді все просрала нахрін, і мені дуже шкода.

— Ох, Еллі, — мовила Гарпер, намагаючись її пригорнути, але чималий живіт суттєво ускладнював завдання, тому, замість обійняти, вона лише пружно штурхнула Еллі черевом. Дівчинка здавлено пирхнула: чи то розсміялася, чи то заплакала. — Ми і є добрі подруги. І, щиро кажучи, я роками мріяла про коротшу зачіску.

Цього разу Гарпер була впевнена, що звук, який зірвався з губ Еллі, був сміхом, хоч і здавленим та приглушеним; Еллі ховала обличчя в Гарпер на грудях.

Зрештою дівчинка зробила крок назад, витираючи руками мокрі щоки.

— Я знаю, що справи в таборі сходять на пси. Знаю, що всі геть показилися, особливо моя тітка. Мені лячно. Вона лячна. Погрожувати відібрати в тебе дитину, якщо дідуня помре, коли ти й так стільки всього для нього зробила, — це така прибацана маячня.

Джон випростався, і посмішка на його обличчі зів’яла.

— Не зрозумів. Що?

— Ти нездужав, — відказала Гарпер через плече, не звертаючи до нього погляду. — Не хотіла про це згадувати. Маєш уже кращий вигляд, між іншим.

— Так, — кивнув Джон. — Антибіотики і драконяча луска мають багато спільного. Одне — цвіль, яка підсмажує бактерії, інше — цвіль, яка підсмажує нас. Якби тільки ми мали пігулку, щоб вилікувати від Керол Сторі. Вона, бляха, геть клепки розгубила. Не могла ж вона таке ляпнути всерйоз. Забрати дитину? Що це за ідіотизм?

— Керол сказала... сказала, що якщо Том помре, то вона вважатиме винною мене особисто і прожене геть. А дитину залишить. Тоді, якщо мене впіймає карантинний патруль чи кремаційний загін, я втримаюся від спокуси показати шлях до табору Віндем.

— Річ не лише в цьому. Вона щиро хоче захистити маля. Хоче захистити нас. Усіх нас, — промовила Еллі. Вона обвела кімнату поглядом, поглянувши на кожного, і її голос був майже благальним. — Я знаю, що вона поводиться нестерпно. Коїть жахливі речі. Річ у тім, що тітка Керол готова померти за людей у цьому таборі. Без жодних вагань. Вона щиро любить кожного... принаймні тих, кого не підозрює. І я пам’ятаю як усе було до того, коли дідуні розбили голову. Тоді вона була хороша. Коли вона знала, що може допомагати людям співом та музикою, показуючи їм, як долучитися до Блискоту, то була найкраща людина, яка тільки могла стати тобі другом. Я, коли сварилася з мамою, завжди могла побігти до неї виплакатися. Вона заварювала мені чай і мастила арахісовим маслом сендвічі. Тож я розумію, що ви всі її терпіти не можете, і знаю, що з цим таки варто щось робити. Та не забувайте, що я все одно її люблю. Вона пришелепувата, але я теж така. Гадаю, то в нас сімейне.