Пожежник

— У цьому таборі багато хороших людей, — промовила Гарпер до Дона. — Може, вони і згуртувалися довкола поганих ідей, але тільки тому, що їм страшно.

Дон примружив очі, вглядаючись у силует дзвіниці.

— У неї чарівний голос, це правда. Я міг би цілу ніч слухати. Проте мою душу бере сумнів, що ви б зосталися гарної думки про цей табір, якби почули, як всі гуртом співали у каплиці десь кілька годин тому. Ну, принаймні почалося все зі співів. Та за якийсь час усі просто дзижчали, тримали довгу таку, недоумкувату ноту. Це наче опинитися у найбільшому на світі вулику, а всі довкола немов палають зсередини. Їхні дурні очі просто... палахкотіли. Вони не димлять, але від них аж пашіє жаром, він такий сильний, що ледве втримуєшся, аби не знепритомніти. Інколи вони всі дзижчать так гучно, що мені здається, наче в мене череп вібрує, і я за крок від того, щоб запхнути в рота кулак, аби не загорлати.

Вони йшли далі, а під ногами хрускотіло каміння та замерзле болото.

— І ти не можеш долучитися? Не сяєш із ними?

— Раз чи двічі було, сяяв. Та все одно воно якось не правильно. Справа не в тому, як сильно воно навалюється на тебе — хоча коли я отямлююся, то череп, дідько, так гуде, наче я кварту «Джека» вшкварив. І навіть не те найгірше, що геть забуваєш, хто ти такий. Хоча воно і хріново... а те, що ти починаєш думати, що ти — це Керол. Наче власні думки — то якийсь віддалений радіошум, а станція Керол отут, прямо біля тебе, глушить твою музику своєю. І вона, її музика, дедалі гучнішає і стає чіткішою, а твоя поволі блякле й стихає. Тобі починає верзтися, що Отець Сторі — твій рідний любий татко, лежить у лазареті з потовченою головою, а від думки, що того, хто це скоїв, так і не було покарано, тобі ставатиме зле, ти шаленітимеш, відчуватимеш, як закипає кров. Почнеш гадати, чи не ти наступний, кому розіб’ють довбешку, що, може, існують таємні сили, ще там щось, і вони гуртуються проти тебе. Глибоко в серці тобі хочеться лиш померти, померти співаючи, з усім табором довкола. Поки всі триматимуться за руки. Ти ледь не сподіваєшся, що це станеться... що от-от нагодиться кремаційний загін. Бо коли буде по всьому, прийде полегкість, і тебе зовсім не страшить кінець, ти ж бо палатимеш пліч-о-пліч з усіма тими, кого так палко любиш.

Здригнувшись, Гарпер прихилилася до Дона, щоби зігрітися.

Вони вийшли до пристані, де Дон допоміг їй забратися в човен. Дівчина відчувала вдячність за те, що він тут, тримає її за руку, поки вона спускається з пірса. За останні кілька місяців Гарпер удосталь наплавалася до острова, але тепер уперше непевно стояла на ногах і ледве втримувала рівновагу.

Кілька глибоких, дужих порухів веслами — і узбережжя лишилося позаду. Дон веслував, сидячи на лаві: нахилявся уперед і відкидався назад, а все його тіло виструнчилося у пряму лінію. Він був вже у літах, але жилавий і твердий, мов та в’ялена яловичина.