Пожежник
- Автор: Хилл Джо
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: ТОВ «Видавнича група КМ-БУКС»
- ISBN: 978-617-7489-78-7
- Переводчик: Евгений Гирин
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Пожежник». Краткое содержание книги:
Чи спостерігало за ними око (від якого нікому не втаїтись) у дзвіниці? У присутності Бена Дон згадав, що, може, попливе сьогодні на човні трохи порибалити. Як пощастить, то їхні пересування водою цього вечора сприймуть саме як Дона Льюїстона, котрий плюскається собі, вишукуючи, де б наловити камбали... якщо їх узагалі помітять.
Без жодних спонукань Дон провадив з того ж місця, на якому кілька хвилин тому облишив розповідь.
— Кепсько, коли Керол заповнює всю мою голову. Кепсько не пам’ятати свого імені, імені власної матері. Проте я так скажу. Місяць тому ми всі досхочу виспівалися, як це зазвичай робимо. А тоді Керол прочитала щось на кшталт проповіді про те, що історії нашого життя до драконячої луски не існує. Що, тільки-но ми підчепили її, для нас почалася нова історія. Єдине, що насправді важить, — це наше теперішнє життя гуртом, громадою, а не те життя, що ми мали колись. Тоді ми заспівали знов і всі засяяли — навіть я, — дзижчали щодуху, а тоді повивалювалися з каплиці, мов налигані моряки в новорічну ніч. І я забув... — подих йому перехопило, коли він нахилився вперед, щоб знову навалитися на весла, — ...я забув свого приятеля, Білла Еллроя, з яким ми тридцять років разом рибалили. Наче його геть висмикнули з моєї голови. Не на якісь години. На цілі дні. Найкращі роки мого життя минули разом з Біллі, на човні. Важко навіть словами передати, які то були роки. Ми три тижні без відпочинку рибалили, поверталися, розвантажували улов у Портсмуті, тоді човном діставалися островів Гарбор, кидали якір і жлуктали пивко. Додому вертатися геть не кортіло. Я насолоджувався кожною хвилиною, проведеною разом з Біллі. Мені подобався той Дон, яким я ставав поряд з ним, — на мить він припинив гребти. Човен гойдався на брижах. — Коли я був з ним, то відчував, наче піді мною тягнеться цілий океан. Ми не дуже й балакали, розумієте. Не було потреби. З океаном не говориш, і він до тебе не говорить. Ти просто... віддаєшся йому.
Дон знову взявся енергійно змахувати веслами.
— Що ж. Коли я раптом схаменувся і зрозумів, що втратив його — що його геть стерло з моїх спогадів, — то вирішив, що годі з мене цього табору. Нікому не дозволю отак узяти й забрати в мене Білла Еллроя. Нікому. Отак от безпричинно. Нікому не дозволено відбирати нашу дружбу. Минулої осені у цьому таборі поралась злодюжка, і якби Керол поталанило її запопасти, вона би згодувала її, шматочок за шматочком, диким псам. Проте я так скажу: речі, які в нас крадуть щоночі, коли ми співаємо гуртом, куди важливіші, ніж усе те, що відібрала злодюжка. І ми знаємо, хто їх краде, однак замість того, щоб запроторити її за ґрати, ми обрали її головою табору.
Дон замовк. Про всяк випадок він підплив до острова з північного боку, до дальнього кінця скелища, щоб пристати шлюпкою в такому місці, яке годі було побачити випадковому спостерігачу з узбережжя. Гарпер розгледіла два каное, вже витягнуті на берег по гравію. За ними, далі від краю води, стояв на сталевих опорах тридцятитрифутовий круїзний вітрильник, вкритий цупким білим брезентом.
— Як думаєш, що стало зі злодюжкою? — запитала Гарпер. — Здається, за всю зиму не було жодної крадіжки.
— Може, не мала вже що красти, — промовив Дон. — Або врешті отримала те, що бажала.
Гарпер спостерігала за тим, як Дон нахиляється і тягне, нахиляється і тягне, і на думку їй спало, що навіть уся могуть Блискоту не спроможна змагатися з відчуттям тепла близької людини, яку любиш усім серцем, коли вона біля тебе. Одна сила забирала в тебе; інша відкривала прохід до найкращого, найщасливішого в тобі. «Мені подобався той Дон, яким я ставав поряд з ним», — сказав Дон Льюїстон, і Гарпер замислилась над тим, чи була колись у її житті людина, поряд з якою вона почувалася б так само, і саме тієї миті човен, волого захрумтівши, виїхав на пісок, а Дон промовив:
— Ходімо навідаємося до Пожежника, ге?
8
Перш ніж вилізти з човна, Гарпер потягнулася рукою в ящик попід лавою і витягла звідти заховану торбу. Пляшка дешевого бананового рому і блок цигарок «Ґолваз» досі були на місці. Дон чекав на неї, трохи піднявшись скелястим виступом, попід носом довгого білого вітрильника. Коли вона наздогнала його, він саме приклав долоню до корпусу судна.
— Зміг би таким стернувати? — запитала вона.
Він повів бровою, скоса здивовано на неї зиркнувши.
— Обігнув би мис Горн і аж до екзотичного Шанхаю дійшов би, якби довелося.
— Нам би трохи далі узбережжям дістатися, і все.
— Гм. Що ж, це трохи легше.
Попід руку вони рушили через дюни вузькою порослою бур’яном стежкою, обійшли пагорб і дісталися хижі Пожежника. Дон підійняв клямку і прочинив двері, по інший бік яких їх зустріли сміх, тепло та мерехтливе золотисте світло.