![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
Злі язики, щоправда, говорили, що подібні рукотворні куточки природи, сповнені тихого суму, не є винаходом дивних. Що десь далеко, за Небесними горами воїни-люди теж створили для себе подібні місця відпочинку. На цю тему одним з зеліборських волхвів було написано цілого сувоя, в якому доводилося на багатьох прикладах, що відраза до вбивства притамана не лише ельберійцям обох рас, а і незміненим людям світу, який перші дивні назвали Океаном.
Княжича Лемпарта не цікавили суперечки волхвів, котрі то доводили відразу людини до вбивства, то, навпаки, заперечували її, вказуючи на непомірну жорстокість тих же воїнів Сходу, котрі, поміж братовбивчими війнами, вправлялися у красному письменстві, або милувалися Місяцем. Не затримували його також гарнесенькі куточки саду, котрі аж наче кликали присісти на порослий мохом камінь, на принишклу в траві колоду, або на товсту гілку дерева, котра простяглася низько над землею, і забутися в тиші та безпеці. Власне, у княжича ніколи не було такої потреби. Нині, відірваний від свого родича Рудана, котрого вислали до Предслави за оту історію з кедазькими слугами, Лемпарт відкрито нудьгував. Рудан вмів його розважити то варварською музикою у виконанні скрипалів з моозьких біженців, то танцями кедазьких дівчат, котрі, не бувши красунями з виду, мали прегарні пропорційні тіла і палку жагу кохання… З Руданом було добре — перед ним непотрібно було таїтися, з ним можна було при зачинених дверях напитися досхочу гіркуватого зілля, яке потаємно проносили болотяними стежками кедазькі контрабандисти, і від якого зранку боліла голова й мучила спрага, однак відчуття розкутості і щастя воно давало неймовірне.
Лемпарт не розумів необхідності сидіти в саду і гапитися на деревце, чи озерце з лебедями. Задля заспокоєння йому достатньо було потягнути з Руданової баклаги, або переспати з потульною кедазькою рабинею, звісно в темряві, аби не бачити її пласкої пики. Однак пристойність… Хай їй біс, тій пристойності — через оці забобони Лемпарт весь час потрапляв у якусь халепу.
В зеліборському палацовому саду княжич Зелеміню блукав з цілком чіткою метою — він розшукував сестру. Чаяна мала бути десь тут — або біля озера з лебедями, або у гарнесенькій альтаночці, повитій хмелем.
Зазирнувши до альтанки, юнак зрозумів, що не помилився. Сестра сиділа у плетеному кріселку з сувоєм на колінах, але не читала. Сперши на руку гарнесеньку голівку, увінчану зачіскою, з якої не вибивалося жодної зайвої волосини, панночка мала вигляд замріяної ніжної особи, хоч малювання з неї роби.
— Так і думав, що ти тут, — неголосно мовив Лемпарт, — дозволиш?
— Заходь, — розпогодилася Чаяна, — я бо забилася сюди, аби не бачити тих огидних лебедів… Сокіл, коли він б’є птаха на льоту… Але князівна Лларан — Драган має милуватися лебедями, не соколом. Як справи, брате?
— Не дуже, — буркнув княжич, — батько лихий на мене. Загрожував позбавити прав успадкування… Дійсно, в законі не оговорюється, що князівство має прийняти з батькових рук саме старший син.
— Там написано — найгіднішому, — мовила Чаяна і позіхнула, — ти наробив стільки дурниць, напівварваре, що мені вже нудно скеровувати тебе в потрібному напрямку. Почнемо спочатку… Вбити напарника в учбовім бою… Достойного юнака з роду Сереженів… Батько Володар мусив сплатити віру, котра таки обтяжила його витрати.
— Цей кругловухий дратував мене, — буркнув Лемпарт, — кожного разу, коли нас ставили до пари, я уявляв, що він чистить мені взуття. Син якогось там репаного мужика… Селюк…
— Якщо мужик виявляє бажання захищати вітчизну збройно, — навчительським тоном мовила Чаяна, — то він уже не мужик, а пожиттєвий шляхтич. Хоча при тому він так і залишається селюком, авжеж… Однак, розрубати його трохи не навпіл було необережно… Подібні речі можна пустити плазом на Півночі, але не тут.
— На Півночі, - буркнув Лемпарт, — подібній гниді ніхто не дав би до рук зброю. І я б не став бруднити рук. Взяв би батога, і…
— Але ми не на Півночі, - Чаяна облизала вуста рожевим язичком, і Лемпарт насторожився. Він любив сестру, але знав про неї дещо… Зазвичай Чаяна володіла собою, навіть бувши п’яною в дим, що траплялося, коли їй приходила до голови примха розділити його з Руданом потаємні бенкети, але останнім часом вона почала досліджувати вплив на тіло і розум деяких зіль і тому…