Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
- Тільки в щось одне, - сказав Джон. - А потім мені треба додому. Поїзд відходить о дев’ятій... Ну, хто водитиме?
- Я, - мовив Дуглас.
- Зроду не чув, щоб хтось сам зголосився водити, - озвався Том. і
Дуглас пильно подивився на Джона.
- Ну, розбігайтеся! - гукнув він.
Хлопці з криком кинулися хто куди. Джон позадкував, тоді повернувся й вистрибом подався геть. Дуглас лічив повільно. Він давав хлопцям час забігти якнайдалі, відбитися від гурту, залишитись на самоті в своєму маленькому світі. А коли вони взяли такий розгін, що вже, здавалося, й не зупиняться і ось-ось зникнуть з очей, він набрав у груди повітря й гукнув:
- Статуї, стій!
Усі заклякли на місці.
Дуже повільно Дуглас попростував лужком туди, де стояв у присмерку, мов залізний олень, Джон Хафф.
Ген віддалік у різних місцях завмерли інші хлопці, з піднятими руками, з гримасами на обличчях, і тільки очі їхні яскріли, як у білячих опудал.
А Джон стояв тут, сам-один, нерухомий, і ніхто не міг підбігти, щось загорлати й зіпсувати цю хвилину.
Дуглас обійшов статую з одного боку, потім з другого. Статуя не ворухнулася. Не озвалась і словом. Вона дивилася в простір, на устах її застигла ледь помітна усмішка.
Щось подібне було багато років тому в Чікаго, коли батьки повели його у якийсь великий будинок, де скрізь стояли незворушні мармурові фігури, і він боязко ходив серед них у тій мертвій тиші. А тепер перед ним стояв Джон Хафф, його коліна та штанці ззаду були замащені травою, руки подряпані, на ліктях підсохлі садна. Джон Хафф, у тенісних туфлях, які теж завмерли, і здавалося, ніби його ноги поринули в тишу. А ось його рот, що перемолов цього літа хтозна-скільки пиріжків з абрикосами й висловив чимало розважливих міркувань про життя та про все довкола. Ось очі - не сліпі, як у статуй, а сповнені розтопленого зеленого золота. Темна чуприна, яку легенько ворушить з боку в бік лагідний вітрець. Руки, що немовби зібрали на себе все, що можна зібрати в місті, - і куряву з доріг, і лусочки кори з дерев, і дух конопель, виноградного листя, недостиглих яблук, старих мідяків, зелених жабок. Ось вуха - вони тепло світяться проти сонця, схожі на рожеві персики, - а в повітрі невидимо лине його віддих, ніби присмачений м’ятою.
- Ану, Джоне, - сказав Дуглас, - гляди мені, й оком не змигни. Наказую тобі стояти тут і не зрушати з місця цілі три години!
- Дуг... - ворухнулися Джонові губи.
- Заклякни! - звелів Дуглас.
Джон знову втупив очі в простір, але губи його вже не усміхались.
- Мені треба йти, - прошепотів він.
- Ані руш! Таке правило.
- Та мені ж уже час додому, - не вгавав Джон.
Статуя заворушилася, опустила руки й повернула голову до Дугласа. Вони стояли й дивились один на одного. Інші хлопці й собі поопускали руки.
- Гаразд, зіграймо ще раз, - сказав Джон. - Тільки тепер водитиму я. Розбігайтесь!
Хлопці кинулися врозтіч.
- Стій!
Хлопці завмерли. Дуглас також.
- Ані руш! - гукнув Джон. - Ні на волосинку! - Тоді підійшов до Дугласа й став проти нього. - Дуг, інакше нічого не вийде, - мовив він тихо.
Дуглас дивився ген у сутінкове небо.
- Статуї, всі до одної, заклякніть на три хвилини! - звелів Джон.
Дуглас відчував, що Джон обходить його, точнісінько так, як він сам щойно обходив Джона. Потім відчув, як той легенько стуснув його ззаду під лікоть.
- Ну, бувай, - сказав Джон.
Позаду щось шурхнуло, і Дуглас, навіть не дивлячись, зрозумів, що там уже нікого немає.
Десь далеко загудів паровоз.
Дуглас простояв нерухомо ще цілу хвилину, чекаючи, поки затихне позаду тупотіння Джонових ніг, але воно не затихало. “Як це він - біжить, біжить, а все наче на місці? - подумав Дуглас. - Чому не віддаляється?”
А тоді збагнув, що то калатає в грудях його власне серце.
Годі! Він рвучко приклав руку до грудей. Не калатайї Я не хочу цього чути!
Потім він усвідомлював, що йде через лужок повз інші статуї, але не знав, чи й вони вже ожили. Йому здавалося, що вони й досі стоять непорушно. Та й сам він тільки переставляв ноги, а решта його тіла була заклякла, холодна й важка, наче камінь.
Уже піднімаючись східцями на свою веранду, він раптом озирнувся на лужки, що лишились позаду.
Там не було ні душі.
У повітрі залунали звуки, схожі на рушничні постріли. То грюкали, зачиняючись одна по одній, надвірні двері будинків обабіч вулиці - такий собі прощальний вечірній салют.
“Нема нічого кращого за статуї, - думав Дуглас. - Тільки їх і можна втримати на своєму лужку. Головне - не дозволяти їм рухатись. Бо як хоч раз дозволиш, то вже нічого з ними не вдієш”.