Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

- І нічого не робімо, - мовив Джон.

- Оце ж саме і я хотів сказати, - озвався Дуглас. Вони посиділи нерухомо, зводячи дух.

Щось тихенько цокотіло, немов комаха в сіні.

Обидва чули той звук, але не додивлялися, звідки він долинає. Коли Дуглас пересунув руку, зацокотіло в іншому місці. Він поклав руку на коліно - і зацокотіло на коліні. Тоді він мигцем позирнув туди. Годинник показував третю годину.

Дуглас нишком простяг праву руку до годинника й перевів стрілки назад.

Тепер вони мали вдосталь часу, щоб як слід, не кваплячись, придивитися до навколишнього світу, відчути, як швидко, наче вогненний вітер, біжить по небу сонце.

Та зрештою Джон, мабуть, помітив, як посунулись і подовшали їхні безплотні тіні, й запитав:

- Котра там година, Дуг?

- Пів на третю. Джон поглянув на небо.

“Не дивись!” - подумав Дуглас.

- Швидше схоже на те, що пів на четверту, а то й четверта, - сказав Джон. - Бойскаутів навчають таких речей.

Дуглас зітхнув і поволі поставив стрілки як належало. Джон мовчки дивився, як він це робить. Дуглас підвів очі. Джон легенько стуснув його в плече.

Навально, мов буревій, не знати звідки вихопився поїзд і пронісся так швидко, що хлопці, серед яких були й Дуглас та Джон, ледь устигли відскочити вбік і з криком замахали руками йому навздогін. А поїзд зі своїми двомастами пасажирами вже гуркотів оддалік і за хвилю зник з очей. Шлейф куряви потягся за ним на південь, а потім, коли знов запала золотава надвечірня тиша, влігся між голубими рейками.

Хлопці поверталися додому.

- Коли мені сповниться сімнадцять, я поїзду в Цінціннаті й стану кочегаром на паровозі, - сказав Чарлі Вудмен.

- А в мене є дядько в Нью-Йорку, - озвався Джім. - Я поїду туди й стану друкарем.

Дуглас не спитав, що збираються робити інші хлопці. Він уже чув, як гудуть поїзди, й бачив обличчя друзів, що швидко віддалялися за шибками вагонних вікон чи на задніх гальмівних площадках. Одне по одному вони зникали вдалині. Залишалися тільки голі рейки, ясне літнє небо і він сам - в іншому поїзді, що йшов у протилежний бік.

Дуглас відчув, як земля попливла в нього під ногами, й побачив, що тіні хлопців зметнулися з трави й затьмарили простір перед очима.

Він натужно проковтнув клубок, що застряг у горлі, щодуху гигикнув і, широко замахнувшись, відбив у небо уявний м’яч.

- Хто останній добіжить додому, той носороговий хвіст!

Регочучи й вимахуючи руками, хлопці чимдуж погналися колією. Попереду мчав Джон Хафф - легко, майже не торкаючись землі ногами. А Дуглас біг так, наче ноги його весь час прилипали до землі.

Настала сьома, усі вже повечеряли, і хлопці почали сходитися до гурту, один по одному грюкаючи дверима, своїх домівок і чуючи, як батьки гукають навздогін, щоб вони так не грюкали.

Невдовзі Дуглас, Том, Чарлі та Джон стояли разом з десятком інших хлопців, готові до гри в хованки й статуї.