Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9500-8
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Перший том «Від Майдану до Іловайська» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» охоплює період з кінця лютого 2014 року до перших днів вересня 2014 року.
Із усім цим багажем знань і навичок ми рушили проти ночі з 23-го на 24 серпня 2014 року на нашу першу вогневу. Дорогою мали кілька цікавих та небезпечних пригод і збагатилися ще однією атовською прикметою.
Бійці 26-ї самохідної бригади, що відходили тоді зі Старобешевого у напрямку Комсомольського, переказали, що ніколи не можна займати вогневу там, де наказують зі штабу. Треба обов’язково посунутись хоча б на 500 метрів.
Саме під селищем Старобешеве і була нам обрана та призначена наша перша вогнева позиція.
Нашим бойовим завданням була підтримка підрозділів, які штурмували Іловайськ, і протидія вторгненню російської армії.
• Ігор Михайлишин «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону ‘‘Донбас’’»
23 серпня 2014 року. Той день настав. Дочекались підкріплення. Батальйони «Дніпро-1», «Світязь», «Миротворець». Ну і рештки нашого батальйону з Курахового і Попасної. Усі тепер у зборі. Це обнадіює. Ще й не забули про воду, пальне та інші припаси.
Тепер можна зі спокійною душею йти в атаку.
— «Пианист»! Ты слышал?
— Що?
— Земляки твои приехали?
— Які ще такі мої земляки?
— Батальйон «Івано-Франківськ»!
— Нічого собі! Треба буде піти з ними привітатись...
— В бою и «прывитаешься». «Лермонтов» сказал, что скоро идем на штурм. Так шо, харош дрыхнуть. Собирайтесь!
— Цікаво, куди підемо?
— Да какая разница. Пора уже навалять этой сепарне. Закатаем их металлом в асфальт.
Через півгодини величезна колона вже стоїть готова до бою. Багато всіх тут. Може, і дві сотні набереться... Штурм точно буде багатообіцяючим.
Попереду їдуть машини піхоти і броньовані пікапи. Позаду йде піхота. Курс на колійну станцію. Ми все там знаємо добре. Тим більше, що навіть бойова історія вже є. Від цих знань ентузіазм подвоюється.
— Б**, почему они так тянутся? Щас мы это поправим.
«Камаз» обганяє всю колону і виривається вперед.
— Здесь все чисто! Чего вы медлите?
«Лєрмонтов» приєднується до «Камаза», і ми швидко відриваємось від колони та першими заїжджаємо на станцію.
Тут зовсім спокійно. Немає ніяких ознак чиєїсь присутності. Вітерець спокійно ганяє порожніми територіями.
— Сепары уснут скоро от той скорости, с которой мы нападаем.
Дві бойові машини піхоти зупиняються в полі, щоб була пряма видимість до ворожого об’єкта. Починається атака. Важкий кулемет аж захлинається від потужних хлопків. З головних воріт станції стріляє автоматичний гранатомет батальйону «Дніпро-1». Вчепили на нього піратський капелюх. Заради розваги. Намальований черепок ритмічно підстрибує за кожного пострілу. При тривалому вогні й танець виходить.
Раптом біля машин піхоти лунають вибухи. Декілька купок диму повільно розвіваються по вітру. З точністю можу сказати, що це гранати автоматичного гранатомета. Тільки ворожого. Цей звук я знаю ідеально.
— Нас обстреливают!
«Бугор» сидить із кам’яним обличчям і спостерігає за всім із водійського сидіння.
— Друже «Бугор», вы не против, если я вас потревожу?
— Ніяк ні, друже командире.
— Заводите машину!
Вони швидко зникають осторонь. Лунає кількадесят вистрілів. Стріляти поїхали. Безсовісні. А нас не взяли. Самі працюють по ворожому гранатометнику.
Ого! А це вже по них стріляють. Я свідок першої дуелі автоматичних гранатометів. Заворожуюче.
Тим часом у нас картина не така вже й героїчна. Лунають непоодинокі панічні вигуки. Усі, хто був у полі, — біжать на територію станції. Шукають сховку. З другого боку декілька машин вирушає назад до бази. За ними їдуть ще і ще. Ще і ще. Втікачів стає більше. Зрештою, в залишках опинилася тільки десята частина від загальної кількості атакуючих.
— Что это было?
— Хер их знает!
«Лєрмонтов» і «Бугор» повертаються. Навіть наперед знаю їхні враження.
— А где все?
— Втекли.
— Мы ж ведь только начали...
— Я до сих пор не могу поверить, что сто пятьдесят человек испугались одного гранатомета.
— А я думав, що підем углиб штурмувати. Не судилося сьогодні...
— И твой «Франковск» убежал.
— Не згадуй мені більше їх. Аж соромно.
— А все такие рембы были. Аж противно!
Це можна було б списати на те, що вони щойно приїхали. Ще не до кінця ознайомились із ситуацією. Не знають, що тут справді коїться. Не знають інтенсивності тутешніх боїв. Але...