Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9500-8
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Перший том «Від Майдану до Іловайська» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» охоплює період з кінця лютого 2014 року до перших днів вересня 2014 року.
— Дякую, друже командире. Але навряд чи щось знайдуть. Бомбануло вчора капітально.
У гаражі сидить «Утьос» із хлопцями. Обличчя в них такі самі. Порожні. Трохи розряджує цю апатичну атмосферу «Берег». Роздивляється трофейний вогнемет, який дістався ще з Грабського.
— Блін, скільки чищу, а він все одно смердить...
— Так там мозок добряче в’ївся в поверхню. Простіше з нього просто стрельнути й забути. Воно ж одноразове.
— Я б з радістю, тільки немає де.
— Та тут кожен день стільки можливостей. Треба тільки зловити момент.
— «Пианист», а ты чего с «Камазом» не пошел?
— Я спав.
— Как всегда...
— Що це значить? Я просто чергував до ранку. А вони навіть нічого й не казали, що збираються туди йти.
— Ясно...
— А ваша машина також згоріла?
— Да. Вот посмотри фотографии. Мы уже были сегодня там.
На фотографії вже не машина, а друшляк. Усе погнуте, усе в дірках. Ситуація в «Утьоса» ідентична нашій. Купа пального, купа пороху. І снаряд, що підпалив це все. Важко тепер дивитися на цей «Мерседес». Він побував у стількох боях. Рятував нас часто. А зараз... Зараз це брухт.
Доведеться вести бій. Перший стрілковий бій як піхоти. Якщо викриємо себе першими, то це буде вирішальний момент. Щось у мене долоні починають пітніти — це не добре.
Заходимо всередину пожежного гаража. Він закинутий. Під ногами підлоги немає. Тільки каміння та різні уламки. Усе це будівельне сміття дуже сильно видає звуком. Якомога тихіше наступаю на нього, але характерний хруст нікуди не зникає.
«Камаз» рукою показує, щоб швидко забігали до бічної кімнати. Там глухий кут. Позаду тільки металеві ворота. Ще й закручені якимось дротом. Вибратись не вдасться. Вікон на стінах немає. Попереду тільки сітка з отвором для дверей.
Кроки наближаються все ближче і ближче. «Камаз» дістає гранату. Я тихесенько знімаю запобіжник. Автомат уже заздалегідь заряджений. Добре, що хоч зробив це завчасно. Бо лязкання затвора стопроцентово викрило б одразу.
«Кроки» заходять усередину гаража. Сміття повільно хрупає під важким взуттям. Їх там мінімум двоє. «Амбал» також приготував гранату. Якщо ворог підійде впритул, то треба буде битися на смерть.
Повільно ковтаю слину й чекаю вирішальної миті. Серце калатає так, що боюсь, щоб хто інший його не почув. Кроки стихли. Чому вони нікуди не йдуть?
Усе! Вони зрушили з місця. Ідуть упевнено. Напружуюсь і тримаю лівий кут кімнати на мушці. «Камаз» та «Амбал» замахуються. Стоп!
Кроки віддаляються. Стають тихішими і тихішими. Що сталося? Чому не пішли до нас?
За цих кілька секунд так впрів, наче пробіг десять кілометрів. Ну і близько було. Смерть грається з нами, як із цуциками.
— Ждем пару минут и выдвигаемся. «Амбал», спрячь гранату. Подорвать меня хочешь?
— Та не бійся. Вже не підірву.
Треба йти.
Колійна станція. Тут кругом облаштувалися наші хлопці. Тепер вони не тільки при вході. Вони — по всій території. А тут є де розгулятися. Величезна головна будівля. Декілька малих. Металевий ангар, де ремонтують потяги. Тепер звідси вже не підемо. Такої помилки ніхто вже не зробить. Треба закріплятися й тримати оборону. Роззосереджуватись. Щоб не вбивали всіх одразу.
— Потом вернемся сюда. Пошли дальше!
А й справді. Штурм ще не закінчився. На станції тільки частина бійців. Основні сили продовжують наступ на укріплений район. А ми добряче відстали від усіх. Потрібно наздоганяти.
Попереду триває інтенсивна стрільба. Натовп бійців зі злістю, що залишилась від учорашнього побоїща, суне по дорозі та змітає все на своєму шляху. Вартує тільки ворогу показатись з якось віконечка, як туди вже летить добряча сотня куль. Та ще й ракету можуть запустити.
Ми звертаємо до високої будівлі справа. На першому поверсі — автомобільний гараж. Тут тільки новенький чорний БМВ. За відчиненими дверми і капотом зрозуміло, що її вже намагалися завести, але не вдалось.
Піднімаємось на другий поверх. Тільки вітер гуляє.
— Хто там? Буду стріляти!
— Свої!
— Хто свої?
— «Донбас»!
— Добре, ми також.
Такі моменти дуже небезпечні. В екстреній ситуації можна випадково підстрелити свого або й самому бути підстреленим. Тут нічого дивного. Це ворожа територія, тому ворог може бути де завгодно.
Будівлю вже оглянули. А загальна стрільба ще триває. Але не така інтенсивна.
Уздовж дороги вирито багато траншей. З’єднуються бліндажами. Всюди порожньо. Навіть трупів немає. Біля них валяється багато кровоспинних препаратів та одягу. Навіщо рити такий захист, якщо потім усі звідси тікають?