Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська
- Автор: Бура Дар’я, Красовицький Олександр
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9500-8
- Жанр: Роман, новелла
Электронная книга - «Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська». Краткое содержание книги:
Сухі інформаційні рядки зведень проілюстровані свідченнями безпосередніх учасників подій, процитованих з книг-хронік, що вийшли раніше у видавництві «Фоліо». Долучені спогади про загиблих українських вояків, що захищали нашу землю в перші дні, тижні, місяці й роки російсько-української війни, про новітніх героїв, хто заплатив найдорожчу ціну за спокій і добробут українців.
Ця книга — нагадування світовому суспільству про те, що російсько-українська війна триває, і не можна забувати про тих, хто зі зброєю в руках фактично захищає благополуччя Європи.
Перший том «Від Майдану до Іловайська» тритомника «Хроніка війни. 2014—2020» охоплює період з кінця лютого 2014 року до перших днів вересня 2014 року.
У проміжок між 6-м і 7 серпня 2014 року 79-та бригада почала виходити з оточення для відновлення бойових можливостей і поповнення особового складу. Після виходу бригади з підпорядкування Сектора «Д» я продовжував координувати дії десантних військ, які до нас входили. І виконував завдання, які ставило мені командування Сектора «Д». Не пам’ятаю точної дати, під час
одного мого чергування на мене вийшов товариш підполковник з 25-ї бригади, я буду називати його Мішою, по телефону з проанням про допомогу. Вони потрапили в засідку в Шахтарську, і у них великі втрати. Я негайно доповів у штаб сектора, про цю операцію ніхто не знав. І, як на лихо, артилерії в тому напрямку у нас не було. Я відразу передзвонив координаторам ВДВ в штаб АТО і доповів усе, що знаю. На що отримав відповідь, що вони теж це все знають і роблять все можливе. Загалом, мені доповідали про втрати людей і техніки, а я, як папуга, доповідав вище. Що робило керівництво для порятунку батальйону тактичної групи 25-ї бригади, яка потрапила в Шахтарськ, мені не повідомлялося. Але коли їм на допомогу кинули зведений батальйон з Десни, яким теж командував мій товариш, підполковник (я буду називати його Олексієм), я з ним зв’язався. І він мені доповів про реальні втрати і про картину, яку він бачив своїми очима, а також мені доповіли, що БТГр 25-ї бригади розблокована і виведена з Шахтарська в безпечне місце. Я знову зв’язався з бригадою для уточнення втрат. Мені доповіли, що в БТГр залишилося 9 одиниць на базі БМД, деякі можуть їхати, але не можуть стріляти, інші можуть стріляти, але не можуть їхати. І в строю залишилося до 50 десантників.
Кілька днів керівництво не могло прийняти рішення, після чого вирішили кинути їх на штурм Савур-Могили.
Так 10 серпня 2014 року мене покликали в штаб сектора і поставили завдання, щоб я вирушив на переправу, через яку 6-го і 7 серпня 2014 року вийшли з оточення наші частини, і забрав трьох убитих десантників, які довгий час вже лежали в полі на сонці. Я запитав, з чого вони взяли, що це десантники. Адже, за доповідями від 79-ї бригади, втрат у десантників на переправі не було. Мені відповіли, що загиблі хлопці одягнені в смугасті футболки, значить, вони — десантники. Ну, що вам сказати, в той час стільки мобілізованих військовослужбовців ходило в смугастих футболках і не мало ніякого відношення до діючих десантних частин, що ви не можете собі навіть уявити. І я поставив ще одне питання: «Ця територія нами не контролюється?» На що отримав відповідь: «Переправа під контролем механізованої бригади, але забирати тіла вони не хочуть». Як можна було мені відмовитися. Я, звичайно,погодився, але озвучив, що у мене немає навіть транспорту, на якому я можу їх вивезти. І транспорт мені виділили. Це був старий КРАЗ, на якому не було навіть кузова. Коли я його побачив, я повернувся назад доштабу і запитав, куди мені їх класти, адже там немає навіть кузова. Відповідь отримав відразу: «Прив’яжеш до рами». Що можна сказати, адже дійсно інших транспортних засобіву штабі сектора не було на той момент.
І сварити офіцерів, які дали мені таку команду, не можна. Ми викручувалися, як моглив районі 3-ї години ночі 18 серпня 2014 року або трохи пізніше. Точно я вже не пам’ятаю.
Мене викликали доштабу сектора, де я побачив двох генералів відразу. Це були генерал Литвин і генерал Думанський.
Обох я знав в обличчя. Вони довели мені, що на Савур-Могилі в скрутному становищі опинилися наші війська, якими командував на той момент полковник І.В. Гордійчук, мій товариш по службі, якого я знав більше 10 років. Йому потрібна допомога, котру я повинен надати. На що я відповів, що на теперішній момент в секторі з десантників залишився тільки я один. Всіх вивели на відновлення боєздатності. Генерали відповіли, що 50 чоловік з 25-ї бригади перекинуть в район Сонцева на вертольотах. Далі гвинтокрили не полетять. Я повинен організувати їхню зустріч, очолити їх і висунутися на Савурку. Я, звичайно, сказав «так». Але доповів, що у мене немає машини і навіть карти того району і що мені необхідна група супроводу, яка покаже безпечну дорогу путівцями. Вже на той момент Савурка була блокована з усіх боків (за винятком населеного пункту Петровського, з якого йшла пряма дорога на висоту). Мені сказали, що я зобов’язаний негайно зайнятися вирішенням цієї проблеми.
Генерал Думанський говорив, в основному мені, що я зобов’язаний прибути на Савурку з підрозділом і утримувати висоту до підходу наших сил. А командир полку спецназу повинен доставити мене до підрозділу в район блокпосту Амвросіївки та організувати супровід колони до Савурки по безпечному маршруту, там на блок-посту в моє підпорядкування також повинні були перейти один танк і два БМП з метою бойової охорони колони.