"Сатурна" майже не видно
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: М. Лещенко
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «"Сатурна" майже не видно». Краткое содержание книги:
Порушимо це мовчання. Тепер це можна зробити. Візьмемо одну з папок, струснемо з неї пилюку часу. Почнемо читати документи. І ось ми вже чуємо живі голоси й бачимо героїв повісті.
— Можна й так.
Знову вони пішли поряд.
— Ну, як ваші друкарські справи? — спитав Курасов.
— Машини працюють, а інше — не моя турбота, — безжурно відказав Добринін.
— От-от, — сказав Курасов, — у тому-то й справа. А до мене вчора в госпіталь привезли найближчого сатрапа генерала Пульки. Осколок партизанської міни в легенях. І ми його врятували. А могли й не врятувати. Викликати хірурга на півгодини пізніше, і все. Адже я думав про це. А от не зробив. Побоявся. Особливо тепер, коли головне рішення уже прийнято, не хочеться мати справи з Пулькою. Хай уже краще свої розстрілюють.
Добринін зупинився.
— Можна вам задати одне запитання?
— Будь-яке.
— Чому ви не боїтесь все це розказувати мені? Адже я теж знаю дорогу до генерала Пульки.
Курасов виставив наперед палиці, звів їх кінцями і сперся на них підборіддям, задумливо дивлячись уперед.
— Відповім прямо, як є. Мій друг Заганський цього побоюється, а я ні. Розумієш, Сорокін, я тут у власовській банді набачився людей усяких-різних і навчився розбиратися, хто з них пішов у банду ідейно, а хто зосліпу або зі страху.
— А я, по-вашому, як пішов? — усміхнувся Добринін.
— З одного боку, зосліпу, адже не дуже-то ти знав, що це за банда. А з другого боку, треба ж було якось тобі жити. Мій же фельдшер Фоломін розказував, як він тебе на ринку підібрав. Він же досі пишається, що привів тебе сюди. Потім я чув, що ти був артилеристом. А в артилерії народ завжди був трохи освіченішим. Ну, і ще твоя молодість. У твоєму віці людина великої стійкості ще не має.
— Тим більше не слід було б вам на мене покладатися, — без загрози сказав Добринін.
— Кинь! Я в людях помиляюсь рідко.
— А на чому ж ви погоріли, коли працювали в головному штабі?
Запитання Добриніна, очевидно, здивувало Курасова.
Він обернувся до нього і подивився примруженими від яскравого сонця уважними очима.
— А що ти знаєш про це? — неквапливо спитав Курасов.
Добринін знизав плечима.
— Так, дещо.
Вони знову пішли поряд. Мовчали. Потім Курасов сказав:
— Що б ти не знав про це, справжньої правди ніхто не знає, навіть сам Власов. І більше я тобі нічого не скажу. Та якщо там, у своїх, я і зможу на свій захист виставити хоч що-небудь, то тільки оцю історію зі мною в штабі.
— Тоді знову ж незрозуміло, чому ви не хочете розказати про цю історію мені.
— Тобі? — розсміявся Курасов. — Тобі, який щойно натякав про генерала Пульку? Та ти що, вважаєш мене закінченим ідіотом, чи що? Я й без того засунув тобі в зуби половину своєї руки. Справді, Сорокін, щось ти хитруєш зі мною, особливо останнім часом. Гаразд, вечірня розмова сьогодні, можливо, погасить твої підозри. Зайдеш?
— Можливо.
Усю решту шляху додому вони пройшли мовчки. Тільки тепер попереду був Курасов.
Цілий день Добринін обмірковував усі можливі ситуації вечірньої зустрічі і відповідно уточнював свою поведінку. Головне — не квапитись. Навіть не треба йти туди, поки Курасов не зайде по нього. А там слід примусити їх викласти всі карти, уважно все вислухати та проаналізувати. В розмову не лізти до крайньої потреби, тільки запитати, якщо треба.
Уже вечір. Дев'ята година. Добринін, не засвітивши світла, лежав на ліжку. Курасов не приходив. Добринін вирішив, що вони вже там примирилися з тим, що він не прийде. Але це було не так.
Коли б Добринін міг незримо бути присутнім у кімнаті Курасова, він би став свідком такої розмови між хазяїном кімнати і його другом Заганським.
— Ти певен, Петре? — уже котрий раз питав Заганський.
— Певен, певен, — роздратовано відповів Курасов.
— А ти пам'ятаєш, що його приголубив сам Пулька?
— Я-то пам'ятаю. А от Пулька про нього давно забув. Я стежив пильно. Я думав, що Пулька лишив його тут своїм шпигуном, але ні разу ніхто від Пульки до нього на зв'язок не приходив. Та й не в цьому взагалі справа. Мені важливо одне: Пулька висадив мене із штабу за втрату бойового духу і пильності, а я сам приведу на аркані червоного агента. Я ж певен, що Сорокіна підкинули сюди комуністи. Він такий же Сорокін, як я Наполеон, і, коли я його приведу, вирішувати питання про мій бойовий дух буде вже не Пулька, а сам Власов. Не щодня генералові щастить схопити такого звіра. Я повернусь у головний штаб, ось побачиш.
— Усе це так, — погодився Заганський. — Ну, а що, коли промах? Якщо він на твій гачок не полізе? Що тоді?
— Тоді гнити мені в цьому госпіталі до кінця днів своїх, — сказав Курасов і вилаявся. — Полізе, чортяка! — Він стукнув кулаком по столу. — Я ж бачу його наскрізь! Як головень ходить навколо наживки: і хочеться йому, і страшно. Можливо, заради мене одного він і не рискнув би, та коли мова піде і про тебе, — я говорив йому, що ти при самому Власові працюєш, — ковтне, голову даю, ковтне.