Книга дивних нових речей

— Я не мав на увазі... я не хотів сказати... — заплутався Пітер, а тоді промовив: — Я просто хочу краще пізнати вас.

— Ти знає доить, — відказав Номер Один. — Ми — ті, хто потребує білье знання, білье Іуових лів. Іуові лова — благо. Наі лова — не благо.

І годі було переконати його в чомусь інакшому.

Отож, ось так вони й зібралися, громада у громаді, задля діяльності дещо суперечливого характеру, від чого важливість їхнього зібрання, безперечно, здавалася тільки більшою. Вони розмістилися на клаптику землі, який огортала тінь, коли вони тільки-но сідали, але зараз затінку вже не було. Як довго вони тут сиділи? Пітер не знав. Достатньо довго для того, щоб сонце посунулося небом на чималу відстань. Сонце, як дізнався Пітер, називалося . У Пітеровому номері на аміківській базі, в одній із шухляд, лежала роздруківка, приготована якимось добромисним дослідником, який намалював графік сходу й заходу сонця в сімдесятидвогодинному денному циклі. Небо обмежувалося координатною сіткою з АМІК у її центрі; години дня було позначено незрозумілими довгими числами, а в сонця не було назви. Як символічно.

А тепер ось Пітер сидів разом зі своїми побратимами під цим самим сонцем, а день був щонайлагідніший і щонайпрекрасніший. Пітер уявив собі, як це виглядає згори — не з великої висоти, а ніби з вежі, з якої рятувальники спостерігають на пляжі. Засмаглий, довготелесий і худорлявий блондин у білому одязі сидить навпочіпки на коричневій землі, оточений невеличкими постатями в балахонах усіх кольорів веселки. Постаті злегка нахилилися вперед, уважно слухаючи, час від часу передаючи фляжку з водою. Найпростіше причастя.

Пітер не почувався так відтоді, як його, шестилітнього, батьки взяли зі собою в дюни Сноудонії. Те літо було найщасливішим часом у його житті, і він насолоджувався не тільки теплою погодою, а й примиренням своїх батьків, усіма тими обіймами, голубленням і ніжними словами. Навіть сама назва «Сноудонія» здавалася казковою, наче це був не національний парк в Уельсі, а якесь зачароване королівство. Пітер годинами сидів у дюнах, вбираючи в себе тепло і духовне єднання батьків, дослухаючись до їхнього лагідного беззмістовного щебету і до плескоту хвиль, поглядаючи на море з-під свого великого солом’яного бриля. Нещастя — це випробування, яке треба пройти, і Пітер його пройшов, тож відтепер усе буде гаразд. Так він гадав, доки батьки його не розлучилися.

Вимовляти оазянські слова було справжньою мукою, зате вони легко запам’ятовувалися.

Пітер здогадувався, що в їхній мові було лише кілька тисяч слів — значно менше, ніж чверть мільйона у власній. Граматика була логічна і зрозуміла. Жодних винятків, жодних пасток. Не було ні відмінків, ні множини чи однини, ні родів, лише три часи: минулий, теперішній і майбутній. Хоча називати їх часами було перебільшенням —  сприймали речі інакше. Вони позначали предмет залежно від того, чи він зник, чи він є тут або ж чи він має з’явитися.

— Чому ви покинули перше поселення? — одного разу запитав Пітер. — Те місце, де ви жили, коли з’явився АМІК. Ви покинули його. Щось пішло не так між вами й аміківцями?

— Зараз ми тут, — відповіли оазяни. — Тут добре.

— А там було погано?

— Не було погано. Зараз ми тут.