Книга дивних нових речей

«Багато кімнат у домі Мого Батька», — ішлося в одному з перероблених ним уривків Біблії. Пітер ретельно повибирав із тексту складні для вимови слова, такі як «осель» і «місце», а що ж до продовження «а коли б то не так, то сказав би Я вам», то він пропустив це, перейшовши відразу до «йду приготувати кімнату для вас». Як виявилося, це було навіть мудрішим рішенням, ніж Пітер гадав свого часу, адже  не зрозуміли б, що хотів сказати Ісус цим своїм запевненням «коли б то не так». Одна з найвідвертіших і найпрямолінійніших реплік у всій Біблії виявилася для оазян незбагненним безглуздям.

І все-таки, попри труднощі  з англійською, було вирішено, що Пітер і надалі говоритиме про Бога та Ісуса власною мовою. Його паства відмовлялася сприймати слово Боже інакше. Книгу дивних нових речей неможливо було перекласти, вони це знали. У чужоземних фразах таїлася незвідана сила.

Але, окрім Бога та Ісуса, ще було багато всього, і Пітер хотів розділити з цими людьми їхнє повсякденне життя. Лише за кілька днів після того, як він почав учити їхню мову, Пітер почув, як розмовляли два Обожнювачі Ісуса, і страшенно зрадів, коли йому вдалося з-поміж нерозбірливого шемрання вихопити щось про дитину, яка відмовляється снідати, або, може, не відмовляється, а просто робить щось пов’язане зі сніданком, що не подобається дорослим. Це була незначна дрібниця, і те, що Пітер її зрозумів, ні на що не вплинуло, але для нього самого все змінилося. Від тієї миті свого невеличкого розуміння він уже не почувався таким прибульцем, як раніше.

«Сніданок» був «  », дослівно «перша їжа після сну». Дуже багато оазянських слів складалися з кількох інших. Або, можливо, це були словосполучення, важко сказати,  не розрізняли слова і словосполучення. Чи було складно їх зрозуміти через це? І так, і ні. Пітерові здавалося, що в них були слова для всього, але для кожного предмета чи явища тільки одне. Поетам було б тут нелегко. До того ж, одне й те саме слово могло означати і діяльність, і саме поняття, і місце, як, наприклад, : так називали і поля, на яких вирощували білоквіт, і білоквіт загалом, і сам процес збирання його врожаю. Займенників не було. Доводилося просто повторювати іменник. Повторювати доводилося багато чого.

—  ? — одного дня запитав Пітер Обожнювачку Ісуса Номер Двадцять Вісім, гордий з того, що зміг сказати по-оазянськи: «Твоя дитина?»

Невеличка особа, очевидно іще не доросла, тинялася без діла біля церкви, чекаючи, доки Номер Двадцять Вісім закінчить молитися й піде додому.

— , — підтвердила оазянка.

Спостерігаючи за дитиною, Пітер зажурився, що серед його пастви немає малечі. Обожнювачі Ісуса всі були дорослими.

— Чому ти не береш його зі собою? — запитав Пітер. — Йому тут будуть раді.

Десять, двадцять, тридцять секунд минуло, доки вони стояли й дивилися на дитину, яка й собі розглядала їх. Подмух вітерцю скинув каптурик із голови хлопчика, і той підійняв догори крихітні рученята, щоб поправити його.

— Він не має любові до Іуа, — мовила Номер Двадцять Вісім.

— Це не обов’язково, — відповів Пітер. — Він може просто сидіти з тобою, слухати, як ми співаємо. Або спати.

Минуло ще трохи часу. Хлоп’я дивилося на свої черевички, переступаючи з ноги на ногу.

— Він не має любові до Ісуса, — повторила Номер Двадцять Вісім.

— Можливо, матиме у майбутньому.

— Можливо, — сказала оазянка. — Я подіваюя.

І вона вийшла з церкви у мерехтливу спеку. Не промовивши ні слова, мати і син пішли разом. Вони не трималися за руки, але, зрештою,  взагалі рідко торкалися одне одного.