Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
Макар ніяково сів. Він нікого не збирався виказувати, але що ж таке виходить? Він розгубився. Зілов пробурмотів щось зухвале, але й він був збентежений. Справді ж, про роль в усіх подіях Репетюка та Воропаєва було відомо тільки нам самим. Ніхто цього не знав. А раз так, то є ж елементарні правила товариськості: гімназист ніколи не викаже товариша, хай там хоч що!..
Потім з'явився Богуславський. Після сьомого березня він появився вперше. Який же він лагідний та розважливий! Його голосок бринів ніжно й ласкаво. Він обороняв і українців, і євреїв. І ті, і ті були праві. І ті, і ті погарячкували. Все це зопалу. Все це заповзятість і молодощі. Все це ще виправиться. От і сам він, Юрій Семенович Богуславський, — хіба він не гарячкував, не помилявся змолоду? Го-го! Ще й скільки! Всі живі люди помиляються. І помилки тільки свідчать про живість і активність людини. Замолоду Юрій Семенович, виявляється, брав участь у студентських бешкетах проти уряду і був за це взятий під нагляд поліції. Щоб реабілітувати себе, йому от і довелося на-писати оту горезвісну брошурку, хай їй всячина, — «Трехсотлетие дома Романовых». Але, тим легалізувавшись, він здобув змогу вступити до підпільної партії соціалістів-революціонерів. Одначе, і в ній вже бувши, він не уник інших помилок свого життя. Скажімо, згадати оту прокламацію, яку йому як інспекторові гімназії довелося відібрати цього літа в групи гімназистів на польових роботах. Безперечно, він повинен був її сконфіскувати, бо то ж була противоєнна прокламація, а соціалісти-революціонери за війну до побідного кінця. Але, мусить признатися, він тут дещо передав куті меду. Людина не може не помилятися, і треба вміти бути толерантним і вміти прощати помилки…
Він говорив півгодини. Ми неуважно слухали його. Зміст його промови мало зворушував пас. Куди більшої уваги варте було те, що інспектор гімназії, Юрій Семенович Богуславськнй, на прізвисько Вахмістр, на цей раз говорив до нас… українською мовою.
Це вперше в стінах нашої гімназії українська мова бриніла з кафедри, з вуст нашого педагога і вихователя.
Потім коло ґанку гімназії загурчало авто. Переляканий Піль ввів до класу Збігнева Казимировича Зарембу. Він був у військовій формі, з інтендантськими погонами, з шаблею при боці і револьвером при другому. Срібні шпори ніжно схлипували щокроку. Червона бинда обмотувала його лівий рукав. Подія вже стала відома тимчасовому виконавчому комітетові. Комітет послав до нас свого представника.
— Це то є, що то є, проше панув! — вхопився Збігнев Казимирович за свою лису голову, зійшовши на трибуну. Такі ґречні хлопці, такі кавалери, і така прикросць!
Нам трохи одлягло. Пана Зарембу ми так звикли бачити в ролі першого танцюриста й першого бального диригента, що всяка інша роль в його виконанні могла бути прийнята тільки як комедійна. Нам було смішно з пана Заремби. Потроху ми починали посміхатися, потім пирхати, нарешті, реготали вголос. Пан Заремба промовляв дуже пристрасно. Він крутився на місці, притоптував каблуками, придзвонював шпорами, примахував руками. Ну, зовсім танцював мазура. Схаменувшись від нашого реготу, Збігнев Казимирович нарешті притримав руки та ноги і виголосив свою пропозицію: справу вигнання євреїв ми мусимо переголосу вати.
— Тимчасовий виконавчий комітет тішить себе надією, проше панув, що мої слова врозумлять вас, товариші. Ви, молоді громадяни і такі ґречні кавалери, скористали вже з наданого вам тимчасовою революцією права вільного голосування. Але сталася прикрість! Тепер скористайте з вільного права другий раз, щоб скасувати вашу першу, тимчасову постанову. Нєх вигнані пшийдуть назад…
— Слухайте! — гукнув Зілов. — Невже ви не розумієте, що ваша пропозиція така ж ганебна, як і наш вчинок? Таж коли ви пропонуєте голосувати, отже, значить, ви припускаєте можливість двох вирішень. Це — нерозуміння й контрреволюційне викривлення ідей свободи!..
Збігнев Казимирович образився, продзвонив шпорами до дверей, сів в авто і загурчав.
Тоді раптом в гімназії з'явився високий худорлявий чоловік з запалими щоками, чорними вусами і сивинками на скронях. Він був у довгополому рудому пальті і на голові мав кашкет з двома срібними позументами та срібним же паровозиком спереду. Це був машиніст другого класу Шумейко.
— Товариші! — сказав він, зійшовши на кафедру. — Мене прислала до вас наша Рада робітничих і солдатських депутатів… поскільки тут у вас вийшов такий скандал і конфуз. Стидно, хлопці! А ще образовані! Дураки ви! Це я вам кажу, а ви мене знаєте!