Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Наприкінці квітня ми ховали Мірель.

День був прозорий, дзвінкий і ароматний. Чисте небо, теплінь, радісний хід перших пташок. Рясне листя, щойно народжене з глейкої брості. Зелене і м'яке, воно ще пахло смолою. Квітували тюльпани, фіалки, нарциси й перський бузок. Завтра вже мали розквітнути каштани й акація. З чорної ріллі, з-за міста, без вітру плив гострий і пряний дух. Весна була щира, щедра й буйна. Так буває тільки у нас на півдні.

Мірель покохала прапорщика. Він присягався в коханні теж і обіцяв оженитись. Потім покинув. А тепер в неї мала бути дитина…

Труна стояла на марах, віко було зняте, і Мірель востаннє, мертвими очима дивилася в височину, в безмежність. Вона немовби приглядалася до своєї дороги туди — у безвість, в нікуди. Очі Мірель були розплющені, лише примружені. Застрелившись, вона упала навзнак, попік їй ніхто не закрив, і вони лишилися відкриті. Погляд вмер, але очі зосталися. Вони були чорні, мутні й моторошні, як прірва.

За що вмерла Мірель?

Ми йшли за марами натовпом, похиливши голови, ступаючи в ритм запряженим у мари чорним кобилам. Кобил вели двоє фігурантів у чорних лівреях і чорних циліндрах з срібними позументами.

На перехресті Одеської та Привокзальної, з-за рогу раптом вийшла Катря Крос. Вона йшла нам назустріч і спинилась. Якусь мить вона затрималась на тротуарі, розглядаючи нашу процесію. В петлиці її жакета палала махрова червона троянда. Катря зійшла на брук і пішла поруч з нами.

Ми зніяковіли. Чого? Вона, мабуть, думала, що ми ховаємо когось з товаришів гімназистів. Як відповісти, коли вона спитає — кого?

Кульчицький, проте, стурбувався з інших причин. Коли другого вечора після тої знаменитої в Катриному житті ночі він знову прийшов до Катрі, Катря раптом ударила його по щоці і прогнала геть з очей навіки.

Сербин і Туровський почервоніли й одвернулися. Туровський одвернувся від Сербина, Сербин відвернувся від Кульчицького. Кульчицький відвернувся від Катрі Крос.

Втім, Кульчицький зразу ж перший почав шукати стежку із заміщання.

— Ах, так! — згадав він. — Америка оголосила війну Німеччині[283]. Ви чули?

— Тепер нехай німець начувається! — охоче відгукнувся Кашин. Присутність дівчини бентежила його за будь-яких обставин. — Ще два тижні — і ми переможемо.

Аякже! — Піркес зареготав коротко й ніяково. — Вчора на річці Стоход німці розбили і взяли в полон нашу сорокатисячну армію.

— А Тимчасовий уряд,[284] —закашлявся Теменко, — видав заклик про право поляків на самовизначення і про утворення окремої Польської держави. Бігме!

— І в гімназіях Київської округи дозволено викладати українською мовою, а також спеціальне українознавство. — Це прошепотів Туровський.

— Самі відозви! — відгукнувся Потапчук, сердито розглядаючи Катрин профіль. — До селян теж видано відозву, щоб вони не займали поміщицької землі, а хто займатиме, того під суд. Не дадуть селянам землі міністри-поміщики.

— Хай не будуть дурнями! — розсердився Зілов. — І відозв не слухають. Он робітники явочним порядком встановлюють восьмигодинний день. — Зілова дратувало, що присутність Катрі його соромить.