Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
- Автор: Смолич Юрий Корнеевич
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Наукова думка"
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні». Краткое содержание книги:
— Назад! — вдруге залементував Воропаєв.
Сербин почував, що він зараз вмре. Репетюк! Левко Репетюк! Невже він! Їй-богу, це можна вмерти. Центрфорвард. П'ять років в парі на футбольному полі!.. Жах здавлював Сербину горло. Плюнути в ці очі. Вистрілити б в це лице…
«Бах!» — гучно вдарив постріл.
І враз все завмерло. Тільки там, позаду, біля дверей, сплеснуло й посипалося на підлогу оскалля розбитого, розкришеного твердого гіпсу.
Пушкіна не було. Погруддя, власне, залишилося. Але на гіпсових плечах вже не було гіпсової голови. Куля влучила в гіпсову шию. Шматки гіпсу посипалися до порога.
Ми завмерли і заніміли. Постріл! Скільки пострілів ми вже чули за наше куценьке юнацьке життя! Скільки пострілів зробив вже кожний з нас там, на стрільбищі за містом! І все ж таки оце зараз, щойно, прозвучав перший, зовсім перший постріл в нашому житті…
Всі відсахнулися. Вітька Воропаєв стояв білий з посинілими вустами. Рука з револьвером нервово здригалася. В нього таки був із собою в кишені «зауер» Той самий, що він пропонував Сербину міняти на карабін Він стріляв для остраху. Щоб спинити й відкинути натовп назад. Він цілив на метр вище — і влучив у нашого старого гіпсового Пушкіна…
— Ой, я не можу! — завив раптом Кульчицький. — Дантес![279]
Кілька чоловік спробували зареготати. Втім, з того нічого не вийшло.
Каплун і Піркес, насунувши кашкети й поставивши коміри, бліді й схудлі, виходили до коридора. Повз осиротілого самітного Гоголя, повз Богуславського — очі Богуславського звужувалися — вони пішли до роздягалки, до сіней, надвір. Вони пішли з гімназії.
На порозі роздягалки стояв Піль. Тиждень тому — на другий же день існування учнівського революційного комітету — посаду надзирателя було скасовано. Піль перестав бути Пілем, він зробився просто Іваном Петровичем Петроповичем і виконував обов'язки діловода гімназії та учителя співів і каліграфії в молодших класах. Але сила багаторічної звички була така, що за хвилину до кожного дзвінка перед перервою він зривався з-за письмового столу і вибігав із своєї канцелярії. Він біг до роздягалки і ставав там під годинником.
Він стояв, покусував свій лівий тоненький, як шнурок від черевиків, вусик, як стояв і покусував його двадцять років свого життя. І ліва його нога здригалася й тремтіла в коліні, як здригалася й тремтіла вона протягом цих двадцяти років. Можливо лиш, що протягом цих двадцяти років нога посіпувалася в коліні не таким швидким темпом — повільніше. Але ж протягом цих двадцяти років ще ніхто, ніколи і ні разу в мурах гімназії не стріляв із пістолета.
Ми мовчки розходилися. Гіпсові останки Олександра Сергійовича Пушкіна хрумтіли під нашими ногами. Микола Васильович Гоголь проводжав нас поглядом порожнім і невидющим, але похмурим і сумним.
САМІ!
Ввечері ми зібралися в кімнаті у Піркеса.
Дальші події минулого дня були такі.
Першим прибіг до нас Аркадій Петрович. Величезний червоний бант квітував на його грудях. Він захлинався й розмахував руками.
— Ви неправі! І ви неправі! І ви неправі також! — він тикав у груди кожному.
— Хто ж тоді правий? — похмуро поцікавився Потапчук.
Правим Аркадій Петрович уважав себе самого. Він негайно розподілив нас усіх. на українців, євреїв та росіян, і його точка зору була така: українці, взагалі українці, не-ПразІ, бо проявили жахливий сепаратизм, особливо злочинний перед лицем війни: євреї, взагалі євреї, неправі, бо виступили з вимогами, надто образливими не тільки для українців, а й для всіх росіян…
— Виходить… — сердито крикнув Зілов, — що правий Воропаєв?..
— Так! — Аркадій Петрович аж зайшовся. — Тобто я хотів сказати — ні! Зілов, ви, будь ласка, мене не збивайте! Послідовна руська людина…
— … Прямує до «Союза русского народа»…[280] — запально відгукнувся Зілов.
— Зілов!!! — Аркадій Петрович загилив долонею по столу. — Замовкніть! Я вас зоставлю без обі… тобто я хотів сказати, ви нечесно полемізуєте! Руські, власне, малороси, тобто я хотів сказати — українці!..
— Українці! Українці! — зірвався раптом Макар. Він усе ще був блідий і позеленілий. — Взагалі українці! Чи не можна б розглядати кожного окремо, а не валити всіх до одної купи, взагалі! Всі українці не відповідають за кожного Репетюка…
— Вірно! Я теж українець! — крикнув Сербин. — Але…
— Господа! Громадяни! — патетично сплеснув руками Аркадій Петрович. — 3 яких пір ви почали одхрещуватися від товариської відповідальності за вчинки кожного з вас? Я не пізнаю вас, Зілов, і вас, Макар! — Аркадій Петрович заломив руки і закотив очі. — Ви вже починаєте називати прізвища ваших товаришів і виказувати їх начальству. Ганьба! Зупиніться! Я не вимагаю від вас цього! І Зілова я не чув! Фі!..
279
Дантес Жорж Шарль (барон Геккерен; 1812–1895) — убивця О. С. Пушкіна, французький монархіст. У 30-х роках жив у Росії.
280
… прямує до «Союза русского народа»… — тобто чорносотенної організації, яка діяла в 1905–1907 рр.