Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
— Він живий і при пам’яті, і тепер зловтішно потирає руки, кепкуючи з нас. Ось вам незаперечний доказ. — Думбрайт витяг з шухляди цупкий аркуш глянцевого паперу і підбив його нігтем у бік Григорія. — Помилуйтеся!
Гончаренко мало не приснув від сміху, взявши в руку аркуш. У центрі його, майже в натуральну величину, було намальовано звичайнісіньку дулю, під якою стояв промовистий напис: «На науку і пам’ять. Ворон».
— Де ви це знайшли?
— В кімнаті, де він мешкає, під час обшуку… Як ви гадаєте, куди він міг податися?
— Скоріш за все до своїх давніх друзів — англійців. Можливо, Воронов і не поривав з ними зв’язку, і деякими нашими неприємностями ми можемо завдячити йому. Якщо не всіма.
— До такого висновку прийшли і ми з Нунке. Отже, пошуки треба провадити в цьому напрямку.
— У нас є своя людина в англійській розвідці?
— Звичайно. Але на зв’язок цей типус виходить раз на тиждень. А ми повинні діяти негайно… Гмм, просто не знаю, що робити.
— А що, коли зіграти у відкриту?
— Тобто?
— У приватній розмові з котримсь з впливових працівників їхньої розвідки укласти, як вони люблять казати, джентльменську угоду: вони нам — Воронова і всі викрадені папери, а ми їм… хай самі запропонують, що їх цікавить.
— Зерно істини в цьому є. Давайте зробимо так: я накажу своїм референтам ознайомитися з наявними у нас досьє, заведеними на більш-менш визначних працівників англійської зони… Відібрані досьє прогляну і сам доберу сприйнятливу для такої делікатної місії кандидатуру… Зателефоную одному приятелю з Двохзональної Економічної Ради і запрошу його разом пообідати. Він має широкі зв’язки, знає де, кого і коли можна зустріти… Ввечері ми з вами вечеряємо в названому моїм приятелем ресторані. Бажано з’явитися в супроводі дами, звичайно, пристойної. Присутність жінки створить невимушену атмосферу і дасть змогу двом спокійно поговорити, коли третій запросить її на танець. У вас є хтось на прикметі?
На жаль, — розвів руками і скрушно зітхнув Григорій. — Боюсь, що скоро на моїй спині виростуть крильця.
— Так вас засмутила розлука з Агнесою Менендос? До речі, як ви допустили, щоб її у вас вихопили просто з-під носа?
— Хіба Нунке вам не доповідав? У Римі її вже не було, коли ми з Вайсом приїхали. Я відшукав падре Антоніо, розпитував господиню готелю, де вона по приїзді зупинилась, але куди вона виїхала, ніхто не знав. Дальші пошуки довелося припинити через того недолугого шукача скарбів, Шлітсенового попихача. Всю епопею Вайса можна було б назвати анекдотичною, якби вона не закінчилася так трагічно. Хто його напоумив шукати спадщину дуче? Коли запала в його дурну голову ця божевільна ідея? В Італії чи, може, ще в Іспанії? Чи не тому, бува, Шлітсен і нав’язав мені в попутники Вайса, що сам збирався поживитися за рахунок покійної коханки дуче? Навіть така думка мимохіть виникає, коли починаєш прикидати так і сяк.
— А знаєте, Фред, останнє ваше припущення не таке неймовірне. Так, так, тепер я починаю розуміти, що спонукало його написати оту гидоту…
— Що саме написати і кому? Чим ви хочете мене ще приголомшити?
Думбрайт витяг з кишені портмоне, розгорнув його і обережно вийняв з-під целофану маленький аркушик, помережений добре помітними лініями старих згинів.
— Ось, прочитайте! Мабуть, уривок з чернеток, випадково не знищений.
Швидко пробігши очима текст, Григорій байдуже знизав плечима:
— Нісенітниця! Наслідки розслідування так широко висвітлювались у пресі, що тема незабаром сама себе вичерпала. Особливо після затримання злочинців. Жодне розслідування не дасть нічого нового. Невже цей папірець міг вас стривожити?
— Не те слово, Фред! Не стривожити, а розлютити… Не по собі дерево замахнувся зрубати!
— Коли людина дурна, кажуть, це всерйоз і надовго. І не варта вона навіть розмови двох розумних людей. Особливо за такої ситуації, як у нас тепер. Дозволите до вечора попрощатися? Я зголоднів, перемерз, не виспався.
— Гаразд, ідіть! Я вам надвечір подзвоню.
Відімкнувши двері своєї маленької квартири, Григорій, як завжди, зупинився біля порога, пильно вдивляючись у непомітні для стороннього ока позначки, що їх він полишав, ідучи з дому. Купки попелу, збитого з сигарети близько дверей, не було, її розтолочила чиясь нога, переступивши поріг. Надто гострими стриміли кутики подушки на ліжку. У піжами, здавалося б, недбало кинутої на спинку стільця, одна з пілок була підгорнута не так, як припасував Григорій.