Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
— Он як? — проказує Чорний, відсьорбуючи захололий чай і ні на кого не дивлячись. — У Джонатана, значить, були свої улюбленці?
Руда червоніє ще сильніше, але гордо випростується й киває:
— Так, були. І зараз є. А що?
Під поглядом Лорда я на місці Рудої такого казати не став би. У присутності просто нелюдськи вродливого Лорда з палаючими очима я на її місці взагалі втратив би дар мови. Але дівчата — дивні істоти. Якщо їй більше подобається Сліпий, тут уже нічого не вдієш. Врешті-решт, Джонатан не просто так ризикував життям, залазячи в чужі вікна.
— Я згадала один пасьянс, — каже Муха, збентежена загальним мовчанням. — Називається «Голуба мрія». Майже ніколи не виходить, але якщо вийшов, вважай, головна мрія збулася. Цікаво, правда?
— Жах, — кажу я. — Показуй швидше. У мене ціла купа всяких мрій.
Македонський передає карти й відсовує чашки на край ковдри. Муха починає розкладати пасьянс, по ходу даючи плутані пояснення. Руда тремтить і закутується в ковдру, підгортаючи під неї босі ноги.
— Якщо ти замерзла, надягни мої шкарпетки, — пропоную я. — Потім повернеш як-небудь. Коли зайдеш до нас іще.
Вона не заперечує, і Македонський іде виймати з шафи мої шкарпетки.
— Може, і мій светр? — боязко говорить Лорд. — Він теплий.
— От, — сумно повідомляє Муха, завмерши з останньою картою в руці, — не вийшов! Як завжди. Я ж кажу, він майже ніколи не виходить. Це спеціально так, щоб було цікавіше.
Вона обертається до Лорда:
— Можна, я вдягну твій светр? Я теж чомусь замерзла. Просто всенька тремчу.
Лорд мляво киває:
— Звісно.
— А яка в тебе голуба мрія? — запитую я в Мухи. — Та, яка ніколи не виходить?
Вона відмахується від мене картою:
— Що ти! Не можна розповідати, бо інакше ніколи не збудеться.
Горбач і Лері потайки позіхають. Руда натягує мої шкарпетки.
— Добре у вас, — каже Муха. — Але ніби вже пізно. Ні в кого немає годинника?
— Шшш… — шиплять на неї з усіх боків, і здивована Муха затискає собі рот.
— Що? — бурмоче вона в долоню. — Я щось не так сказала?
— Не варто згадувати в присутності Табакі ось, власне, те, про що ти допіру згадала, — каже Горбач, хитаючи головою. — Повір, не варто.
— А що я такого згадала? — пошепки запитує Муха. — Я вже й сама не пам’ятаю.
Горбач і Лері стукотять по своїх зап’ястках і вирячуються на неіснуючий годинник. Лері, маючи на увазі мене, — з перебільшеною відразою, але бідну Муху його вигляд остаточно збиває з пантелику.
— Що це? — запитує вона. — Хвороба якась?
Від цієї розмови, а надто від жестів, мене починає нудити. Трішечки. Ображений, що вони загострюють увагу на моїх психічних аномаліях, відповзаю під ліжко й затискаю вуха — нехай собі обговорюють. Від самої лише згадки про годинник я ще ніколи не впадав у шал — це всім відомо. Коли виповзаю, розмовляють уже про інше. І взагалі збираються.
Дівчата стоять без ковдр, у Мухи з-під сірого Лордового светра стирчить власний, пістрявий. Обсмикуючи обидва, вона милується своїм відображенням у полірованих дверцятах шафи й весело щириться. Лері, натягуючи чоботи, співає дифірамби її ремінній пряжці, яку я проґавив. Македонський згортає ковдру-скатертину. Сфінкс і Сліпий теж збираються, а Лорд, який від’їхав у куток, щоби звільнити простір, стежить звідти за Рудою, як мисливець за дичиною, уважно та пристрасно.
Щоб нічого не пропустити, виповзаю зовсім. Хоча пропускати вже нічого: гості йдуть, вечір давно став ніччю, діджеї вітають тих, кого мучить безсоння, — ще трохи, й усі впадуть у передсвітанковий ступор. Найсумніший з усіх станів. Не кожен може теревенити безперестанку цілу ніч, не втрачаючи при цьому бадьорості, як, наприклад, я.
Руда ще досі в моїх шкарпетках і, начебто, так і збирається йти, значить, є надія, що прийде ще. Хоча, може, звичайно, просто передати шкарпетки з ким-небудь.
— Наразі, па, — кажуть вони з Мухою мені, Лордові й Македонському. Решта мають намір їх проводжати. З ліхтариками.
— Па, Джонатане, — кажу я Рудій. — Приходь іще.
Вона невизначено киває та скоса зиркає на Сліпого. Сліпий, звичайно, не знає, але міг би і здогадатися, бо всі чесно витримують паузу, перш ніж почати її вмовляти, поступаючись йому першістю. Заодно вмовляють і Муху, а Лері, захихотівши, навіть пропонує їм прихопити з собою Довгу Габі. Зовсім здурів.
Нарешті вони виходять. Усією компанією. Залишаємося ми з Македонським, Куряка й Лорд, який, щойно пішла Руда, відразу втрачає всю іскрометність та полум’яність, стає бляклим і спохмурнілим.