Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
— Ті, котрі палять, виключалися тут же! — кипить Руда. — Тільки тому, що він, бачте, не палив. Наче не можна кинути, якщо припече.
Мені хочеться ще трохи поговорити про Русалку, але я не наважуюся.
Сліпому цікаво, коли повернеться з походу в зовнішність Щуряка — головний Літун Дому, якій він дав замовлень на чималу суму. Руда не знає, коли повернеться Щуряка. Ніхто цього не знає. Навіть сама Щуряка. Чорний починає випитувати, де Щуряка ночує в зовнішності та як їй вдається щоразу залишатися там так надовго, але ні Руда, ні Муха нічого не можуть йому сказати, бо й самі нічого про це не знають.
Руда дивиться в стелю.
— У вас колись була стіна, на якій жили звірі... — абсолютно невлад говорить вона. — А двері ви тримали замкненими. І ставили перед ними пастки. Щуроловки та капкани. Так розповідали. Я уявляла собі цю вашу стіну настільки часто, що в якийсь момент стало дуже важливо побачити її насправді. Тоді я залізла у вашу спальню через вікно…
— Там ґрати і немає карниза, — шепоче Лорд, не зводячи з неї палаючих очей. Руда дивиться на нього мигцем і усміхається.
— Тоді ґрат іще не було. А вздовж стіни є такий виступ, який викришується. Я пройшла по ньому до середини — й налякалася. Простирчала там цілу вічність, не могла поворушитися. Поки мене не засікли старші. Це було жахливо.
— Вони тебе зняли, — вгадую я. — Притягнули драбину та спустили наниз.
— Ні. Вони просто стояли внизу й дивилися. Їм було цікаво. Довелося йти далі.
— Ага, — здригається Горбач, — дивитися з цікавістю вони вміли. Краще не згадувати.
— Не заважай! — я підповзаю ближче, підозрюючи, що ось-ось почую щось страшенно цікаве. Щось важливе. — Ну, ну! — підбадьорюю я Руду. — І що було далі? Ти залізла і…
— І… опинилась у вашій спальні, — Руда, збентежено посміхаючись, обертає недопалок. — Спочатку просто раділа, що стою на землі, такій надійній і твердій. Потім розглядала стіну. Вона виявилася не зовсім такою, як я її собі уявляла, але все одно була дивовижною. У неї неначе не було країв. З обох боків, — Руда розводить руками, показуючи щось неосяжне. — Важко пояснити. У мене було мало часу, я знала, що ви от-от повернетеся, адже ще потрібно було змусити себе вилізти у вікно, пройти по цьому жахливому карнизу та з’їхати по трубі. Але я не втрималася. Знайшла в тумбочці грубий фломастер і намалювала на стіні птаху. Вона вийшла така незугарна, потворна… Зіпсувала вам цілу стіну. Я так засмутилася, що навіть не помітила, як вилізла назад і спустилася. Потім півночі проревла…
— А через два дні, — закінчує Сфінкс, — ти повернулася, щоб розфарбувати свою чайку. Білилами. І підписалася — Джонатан. І Джонатан став залишати нам подарунки.
— Господи! — стогне Горбач. — То це ти була Джонатаном? А ми ж то мучилися, капкани розставляли…
— Ось це ось, — звертаюсь я до своїх нігтів, — і називається потрясінням. Коли зненацька розкривається нерозгадана таємниця. Під старість. Від такого запросто можна отримати психічну травму. Розумієш, Чорний, ми весь час знаходили…
— Я все зрозумів, — перебиває Чорний. — Не потрібно пояснювати.
А все ж він не зможе зрозуміти. Ні він, ні Лорд з Македонським, ні Лері. Зрозуміють тільки Стервожер, Валет, Красуня і Слон. Якщо їм розповісти. А більше ніхто.
Усі чимось тихо шарудять. Горбач плескає себе по кишенях, Сліпий теж у чомусь копирсається. Я вивуджую з вуха сережку. Наші руки зустрічаються над розстеленою ковдрою. На долоні в Горбача — бронзовий дзвіночок. У Сліпого — монета на шворці. Я тримаю сережку.
— Кепськотхнучому піратові від Джо, Літуна над морями, — цитую я. — Тільки записка, звичайно, давно загубилася.
Руда кусає губу:
— Ви їх зберігаєте! Досі!
— Це ж подарунки Джонатана, — сміється Сфінкс. — Реліквії. Якщо я не помиляюся, одна навіть перейшла у спадок до Лорда. Черепашка.
Лорд хапається за черепашку та стискає її в кулаці. З украй фанатичним виглядом.
— Так, до речі, — пригадую я. — Найбільше подарунків отримував Сліпий. Чомусь. Різним жадібним людям було навіть якось образливо.
Руда спалахує й кидає на мене погляд, в якому змішані докір, прохання не заглиблюватися в спогади та ще багато чого, відтак язик сам собою прикушується, а в голові починають крутитися запізнілі припущення щодо того, хто і з якої причини опинився цього вечора в нашій спальні.