Дім, в якому…
- Автор: Петросян Мариам Сергеевна
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Книголав
- ISBN: 978-617-7563-73-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Дім, в якому…». Краткое содержание книги:
Це Дім, в якому живуть Куряка, Сфінкс, Сліпий, Лорд, Табакі, Стервожер, Руда, Русалка, Лось, Р Перший та інші. Зграї, ватажки, вчителі. Діти і дорослі, вихованці та вихователі.
Це Дім, в якому всі мешканці грають за певними правилами й дотримуються неписаних законів. У світі поза Домом, у Зовнішності, їм не знайшлося місця. Але їхні вади, особливості та звички, що деінде могли би викликати хіба огиду, співчуття чи страх, тут відкривають шлях до інших реальностей.
Це Дім, в якому час і простір набувають нових форм і сенсів, а межа між явою та химерним стає дедалі тоншою. Однак кому подарувати казку, а кому жахіття — Дім обирає сам…
Фігури повержено, Сфінкс, криво посміхаючись, витирає лице коліном. Дуже люб’язно скалиться, однак Лері все ж роздумує жбурляти другу сніжку; з тією ж таки ідіотською посмішкою він розбиває її об свою голову.
Чорний і Горбач допомагають дівчатам роздягнутися. Куртки летять на підвіконня, знімаються шапки й розмотуються шарфи. Дівчина в синьому виявляється вогнисто-рудою і це, звичайно, Руда: личко, як у лисички, і чорнильні очі. А дівчина у фіолетовому — Муха, надзвичайно смаглява й зубаста, ціла всіяна родимками. Розпізнавши їх, підстрибую на подушках і привітально верещу.
Вони відразу, не змовляючись, сідають на підлогу. Сфінкс прилаштовується поряд, а Чорний і Горбач метаються, розставляючи навколо горнята, тарілки й попільнички. Від усіх — мокрі, хлюскітливі сліди, що їх Македонський непомітно підтирає ганчіркою.
Я теж сповзаю на підлогу. Розташовуємося півколом. Я під ліжком, як черепаха, тільки голова стирчить. П’ємо чай. Над нами — вкрай мальовнича колекція мокрих шкарпеток на шворці, що тягнеться через усю кімнату і трохи пахне вогкістю. На батареях сохнуть черевики. Руда й Муха — в ковдрах, як індіанські скво, і з-під каптурків ковдр витікають цівочки диму.
Лері самозабутньо колупається в носі, як йому здається, непомітно для довколишніх. Лорд і Горбач — теж у ковдрах, Македонський вештається між нами, роздаючи чашки та горнята, магнітофон бурчить, загалом, ми дуже приємно, по-домашньому, проводимо час. Не зовсім так, як провели б його один з одним або зі Старою Чумною Гвардією, бо дівчата — це все-таки дівчата, їхня присутність сковує. Можна уявляти себе кимось, хто говорить щось страшенно дотепне, але саме те, що варто було б сказати, не придумується. Тільки пласкі, вимучені жарти, які абсолютно не заслуговують на те, щоби бути вимовленими. Краще вже мовчати, ніж говорити таке. І до певного моменту я мовчу. Тільки принюхуюсь і слухаю інших.
Усі обговорюють снігові бої. Ніяк не можуть заспокоїтися. У Рудої з-під ковдри видніються босі ступні. Молочно-білі, пороздряпувані, з підібганими пальцями. Коли вона говорить, пальці ворушаться. Муха корчить гримаси, розгойдується та хихоче. Давиться димом і стягує ковдру з голови. Тепер нам видно її гострі зубки і маленькі кільця у вухах — по п’ять у кожному вусі. Брови присипані діамантовою пудрою. Вона нагадує злодійкуватого цигана. Тому, що весь час випинає губи, або тому, що ворушить ніздрями. Запросто уявити її за яким-небудь незвичайним заняттям на кшталт конокрадства. І говорить вона занадто швидко — навіть для мене.
А Руда мовчить. Якщо не палить, то гризе нігті. Дивлячись на них збоку, будь-хто сказав би: ось скромна й тиха дівчина, а ось — безпардонна й балакуча. Дуже просто і зрозуміло, вибирайте, кому яка до душі. Але ті з нас, хто знайомий з ними з дитинства, знають, що все не так просто, як здається. Бо саме Муха п’ять років — від шести до одинадцяти — мовчала, не будучи ні глухою, ні німою, і ховалася під ліжками від будь-кого, хто намагався до неї підійти, а Руду приблизно в той же час вихователі прозвали Сатаною. Навіть мене так не називали. Так що сумирності в ній не більше, ніж у мені, та й то якщо повірити, що відтоді вона з року в рік дедалі більше сумирнішала.
Смикаю її за край ковдри :
— Е, Рудасю, а дівчат зараз саджають до Кліток?
Вона нагинається до мене:
— Звичайно. Тільки вони в нашому коридорі, а не в тому, де вихователі. Хресна не довіряє нас Ящикам. Вони вічно п’яні та розпускають руки. Сама нас зачиняє, сама випускає. І ключі є тільки в неї.
— Ух, — кажу. — Їй це підходить.
Хресна — «залізна леді» Дому. Глянеш на неї — і здається, що при ходінні вона мала би погрюкувати й побрязкувати, як Залізний Дроворуб. Але стукотять тільки її каблуки.
Лері запитує, як поживає нова вихователька, Блондинка. Нова вихователька дівчат — улюблена тема Логів. Вони її обожнюють. З того, власне, часу, як уперше побачили.
— Наразі притирається, — повідомляє Муха. — Приємна, але якась аж занадто нервова. Напевно, не візьме собі окрему зміну. Так і залишиться на побігеньках. А волосся в неї натуральне, уявляєте? Справжня натуральна блондинка. Дуже красивий відтінок.
Лері ковтає слину та мрійливо зітхає. Як на мене, таких блондинок найкраще живцем закопувати в землю. Може, вона і справді красива, не знаю. Я бачив її двічі, й обидва рази дивився тільки на годинник. Здоровенний, приблизно як цибулина. Він цокав, наче бомба з годинниковим механізмом. І мав щойнаймерзенніший вигляд. Так що мене не надто обходило її волосся.