Дім, в якому…

— Вона тобі подобається? — запитує Сфінкс у тінеподібного Сліпого. Перериваю пісню, щоб послухати відповідь.

— Ні, — відповідає Сліпий, трохи подумавши. — Не дуже. У дитинстві в неї була препаскудна звичка збивати мене з ніг і відбігати, регочучи. Це жахливо діяло на нерви. Лось заборонив мені чіпати дівчаток, а то я її побив би.

— Це правда, — каже Сфінкс замислено. — Вона тебе вічно штовхала. І я ніяк не міг зрозуміти чому. Їй щось таке було, по суті, не властивим.

Сідаю біля лазу до свіжовикопаної нори й обіймаю подушку Сфінкса.

— Ага, — кажу. — В цивілізованих світах маленькі хлопчики смикають дівчаток, які їм подобаються, за волосся та закидають цим дівчаткам у сумки здохлих мишей. Не кажучи вже про підніжки. Так вони виявляють свою любов. Це повадки, запозичені в первісних предків. Адже тоді все було просто. Вибрав, помилувався, угрів кісткою мамонта по тім’ячку — й весілля, вважай, відбулося. Більш пізнім поколінням було цікавіше зазирнути під довгі спідниці своїх одноліток, але вони були не такі дурні й носили знизу мереживні панталони. До того ж вигляд ридаючої дівчинки, обхляпаної грязюкою, до краю зворушливий і викликає бурю почуттів у душі закоханого! Вони такі прекрасні, коли плачуть!

— Не думаю, що Сліпий був таким уже симпатичним, коли його збивали з ніг, — бурмоче Сфінкс. — Не кажучи вже про панталони та сльози. Ти щось занадто розфілософствувався, Шакале.

— Я ж вище зазначив, що все це прийнято в цивілізованих суспільствах. У нас, природно, все навпаки.

— Давайте спати, — пропонує Сліпий. — А то ще виявиться, що Чорний ціле дитинство сходив від мене з розуму, тому й лупцював з ранку до ночі. Щоб подивитися, який я прекрасний, коли плачу.

— А що? — пирхає Сфінкс. — Цікава версія. Відповідно до неї, правда, виходить, що в мене він взагалі закохався з першого погляду. Мої сльозинки його ощасливлювали більше, ніж твої. Я на них не скупився.

— Слухайте, годі вже пліткувати, — гуде згори голос Горбача. — Людина спить, а ви про цю людину бог знає що верзете.

— Зіграй нам що-небудь тихеньке, патлатий, — просить Сфінкс, глянувши вгору. — Нічну серенаду. Шакал розполохав наші сни. Залишилися тільки плітки. Відверни нас від цього мерзотного заняття.

— Зіграй. Заодно всіх перебудимо, — злорадіє Сліпий.

Горбач шарудить чимось, звішує ноги й починає грати. Залізаю в нору, щоб заснути під флейту, поки він не перестав. Одначе голову не ховаю, тому що Сфінкс та Сліпий не лягають, відтак цілком іще можуть про щось цікаве порозмовляти. Так і сидимо. Вони мовчать, і я мовчу, а Горбач грає, відволікаючи нас від пліток.