Мене називають Червоний

— Я все розкажу дядькові Хасану, — озвався Шевкет.

Коли ж я побачила, як Шекюре підводиться, бере своє ферадже й збирається виходити, то мені аж на душі відлягло. Я ледь стрималась, щоб не засміятися. Сіла й кинула собі до рота дві повні ложки сочевичної юшки.

Кара повівся мудро — до дверей не наближавсь. Навіть коли Шевкет зачинивсь у кімнаті свого батька-небіжчика й ми гукали, щоб допомогти, то Кара й кроку не ступив у наш бік і своїх людей не пустив. Шевкет же погодився покинути дім тільки тоді, коли мати дозволила йому забрати з собою кинджал дядька Хасана з руків'ям у діамантах.

— Бійтеся Хасана та його червоної шаблі, — пригрозив свекор, охоплений виправданою тривогою від поразки й прагненням помсти. Він поцілував по черзі онуків, нюхаючи їхнє волосся, і щось шепнув на вухо Шекюре.

Помітивши, як та поспіхом востаннє розглядає двері, стіни, камін у цьому домі, я вкотре згадала, що тут вона провела найкращі роки свого життя. Чи не скрилося від ока Шекюре, що тепер той самий дім — всього-на-всього притулок для двох нещасних самотніх чоловіків, чи відчуває вона, що тут пахне смертю? Шекюре навіяла мені сум, тож дорогою назад я більше її не обіймала.

Нас, трьох жінок, — одну рабу, одну юдейку та одну вдову з двома півсиротами — зближували в дорозі не холод і пітьма, а страх перед Хасаном, чужими махаллє та їхніми тісними вуличками. Під охороною людей Кари наша ватага жінок і дітей, наче караван, який ведуть до султанської скарбниці, пробиралася назад манівцями, перевалком, закинутими на околицях махаллє, де не пролетить птиця, і не пройде кінь, — тільки б не потрапити на очі сторожам кварталів, яничарам, усіляким цікавим сміливцям, що розгулюють ночами, харцизякам та Хасанові. Ми йшли навпомацки, штовхаючись і б'ючись об стіни в глупій пітьмі, в такій темряві, хоч око виколи.

Боячись, що з пітьми ось-ось вигулькнуть привиди, джини, з-під землі вирвуться шайтани, схоплять нас і поволочуть за собою, ми дружно обнялися. Ми намацували стіни, зачинені віконниці і в холоді ночі слухали, як з-за них долинають та зливаються зі стогоном худоби в стайнях і хлівах людське хропіння та кашляння.

Я, Естер, виходила в Стамбулі всі найубогіші місцини, всі ті вулички махаллє, де знаходили собі притулок біженці, чужоземці, небезпечні вихідці з яких завгодно народів, тому тільки-но починала думати, що ми давно заблукали серед цих нескінченних петлястих вуличок, то напружувала свій зір і таки впізнавала деякі закапелки, якими ввесь божий день терпляче бродила зі своїм клунком: ось будиночки вулиці Терзібаші, там далі — садок Нурулаха-ходжі, а з ним межує стайня, від якої чути дух кизяків, чомусь схожий на запах кориці, тут — згарища вулиці Джанбазлар. Впізнавши на майдані водограй Сліпого Хаджі, я здогадалася, що ми прямуємо зовсім не туди, не до дому покійного батька Шекюре.

Кара хоче заховати сім'ю від Хасана, котрий казиться від люті, та від ібліса-вбивці, Кара шукає притулку в якомусь непримітному місці, — миттю второпала я. Якби ще могла додуматися, де те місце, то й вам би відразу розповіла, а Хасанові — завтра вранці. Але розповіла б не зі злості, а тому, що переконана: Шекюре знову добивається уваги з боку Хасана. Однак кмітливий Кара цілком справедливо мені більше анітрохи не довіряв.