Мене називають Червоний

— Що він написав?

— Тисячі похвал Аллаху за те, що горопашна Естер не вміє ані читати, ані писати! На такі запитання розсерджених ефенді та знервованих батьків я, зазвичай, відповідаю, що не читаю листи, а читаю тільки те, що написано на личку в гарненької дівчини, яка тримає в руках послання.

— І що ж ти прочитала?

— Безвихідь.

Ми довго мовчали. На даху невеличкої грецької церкви я побачила сову, що чекала ночі. Шмарката малеча махаллє витріщалася на моє вбрання та клунок і реготала. Якийсь шолудивий пес, зупиняючись і почухуючи себе, радо збігав з обсадженого кипарисами кладовиська вниз на вулицю — вже-бо опускалася ніч.

— Та помалу ти! — закричала я до Кари. — Я не видеруся так швидко, як ти, на того горба. Куди ти тягнеш мене з моїм клунком?

— Перед тим як ти мені покажеш, де живе Хасан, я заведу тебе до хоробрих парубків, що розкуплять для своїх коханих твої квітчасті подушки, шовкові кушаки та калитки, гаптовані сріблом, — ти вже розв'яжеш перед ними свого клуночка.

Те, що Кара жартує в такій скруті, це — добре, однак я відразу второпала, де правда в його байках:

— Якщо ти збиратимеш свою рать, то я нізащо не поведу тебе до Хасана, — промовила я. — Від самої думки про бійку чи сутичку мені душа в п'яти ховається.

— Якщо ти поводитимешся, як усім відома мудра Естер, то не буде ані бійки, ані сутички.

Ми минули Аксарай і вийшли на дорогу, що вела до базару Ланга. Кара заглянув до цирульні, що стояла посеред розгрузлої вулиці й досі була відчинена, — цей будиночок, мабуть, пам'ятає й кращі часи. Всередині хлопчина з чистим обличчям та гарними руками при світильнику голив цирульника, вони розмовляли. Не минуло й хвилини, як біля Аксараю до нас із Карою, окрім цирульника та його вродливого учня, приєдналося ще двоє чоловіків. А трохи згодом до їхньої ватаги долучився якийсь учень медресе з шаблею в руках — його завзятість мені анітрохи не подобалася.

— Ви що — серед білого дня збираєтеся нападати на будинок у місті? — запитала я.

— Чого вдень? Уночі, — відрубав Кара, задоволений своїм черговим жартом.

— Не дуже покладайся на себе та свою рать, — застерегла його я. — Гляди, аби яничари не побачили, що ви розгулюєте зі зброєю в руках.

— А ніхто й не побачить.

— Вчора посіпаки Ерзурумійця спершу напали на мейхане,[202] а потім — на текке біля Чаршикапи і дали всім доброго прочухана. Якийсь дідуган отримав палицею по голові й помер. У темряві вас візьмуть за прибічників Ерзурумійця.

— Ти ходила в дім до небіжчика Заріфа-ефенді й з волі Аллаха вивідала в його жінки, що вона має малюнок із розмитими зображеннями коней, мені сповістила про це Шекюре. Я хочу запитати: Заріф-ефенді був близьким приятелем людей ходжі з Ерзурума?

— Тоді в тому домі, якщо я й базікала про щось там з жінкою небіжчика Заріфа-ефенді, то тільки аби допомогти Шекюре, — доказувала я, — а взагалі, пішла туди, щоб поторгувати новими тканинами, які привезли фламандські кораблі. І зовсім не для того, щоб устрявати в ваші шаріатські й політичні справи, в яких моя нещасна єврейська голова нічого й не добере.