Роман юрби
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роман юрби». Краткое содержание книги:
– Що, мамо? – прошепотів він.
Мати схаменулася. Зрозумів це по тому, що обличчя її знову почало мінитися, червону барву з нього змивало, а натомість напливла блідавість, мармурово-кам’яна блідавість, навіть вуста стали з червоних синюваті.
– Ой, навіщо я тобі це розповіла?
– А що, – спитав він, роблячись отаким маленьким старчиком – Це мені не потрібно знати?
Мати здвигнула плечима, дивлячись убік, обличчя її ще більше помармуровіло.
– Може, й не треба, а може, й треба, – сказала вона.
Тоді він підтис губенята, бо не міг нічого сказати, бо йому треба було ще пережувати те, що почув, увібрати в розум і серце й збагнути до кінця. Треба було зв’язати якісь ниточки, хоча б ці: чому мати заговорила з ним про такі речі зараз, після тієї бійки, чому не насварила його. Але в нього не було ще тоді достатнього розуму й сили, він тільки відчув, що стався злам не тільки в його стосунках із вуличними хлопцями, злам відбувся й удома; збагнув краєчком мозку, а може, додумався до цього пізніше, подорослішавши, що світ – це куля, яка котиться по рівній площині тільки до часу, приходить пора, і ця куля починає битись об перепони, одну, другу й третю, що надходить час і вона розламується, розпадається на кілька куль менших, і в кожній опиняється якась частина його єства, що й думки, буває, січуться й розсипаються, ніби пісок, що людина вчора була з піску, а сьогодні з каменю чи й навпаки.
А коли лежав уже в постелі, не міг спершу не згадати Вовку, цього сильнішого й більшого за нього хлопця. Не міг не відтворити в уяві того, що відбулося на вулиці: Вовка зігнувся в три погибелі, а в нього з носа юшить і крапає на білий сніг кров. І в Сашкових грудях знялося не зовсім гарне, але солодке торжество, а трохи й смутку. Відчув раптом, що те його торжество – це і є смуток, бо він у цьому світі ще надто малий. А ще відчув, що докладена сьогодні історія про батька – не для сьогоднішнього дня. Про це він ще добряче подумає, але тільки тоді, коли його перестане змучувати оте сумне торжество...
Це було недавно й давно. Так, можливо, траплялося не тільки в нього, так відбувалося й у інших хлопців. Так, а може, й не так. Може, вони, подорослішавши, не мали потреби сідати біля вікна, щоб подивитися на вологі краєвиди, і не згадували, зшиваючи свої клапті в цільну історію. Бо чи ж має значення для тебе, що це відбувалося так, а те інакше. Чи має для тебе сьогоднішнього значення, що колись у твоїй душі стався один і другий злам, що саме завдяки цим зламам за одну ніч стаєш інакший, адже тільки перед сном відчув своє сумне торжество. Вночі прокинувся і крізь вікно до нього простяглася холодна місячна лапа. І Сашко злякався раптом, що та лапа дотягнеться йому до горла, схопить і зачавить...
Вони зустрілися наступного дня. Більший і сильніший подивився на нього й відвернувся. Ні, він швидко пішов геть. Сашко підбіг до нього і схопив за пальто, сіре пальто, бідне навіть для їхньої вулиці.
– Нє, стривай! – крикнув Сашко, бо в ньому раптом щось заколотилося, щось збурилось. Якась чорна хвиля сколихнула його, з якою непросто впоратися.
– Мало я тобі вчора дав? – тонко крикнув Вовка.
– Мало! – люто вигукнув Сашко. – Що, злякався, в штани напустив?
І як учора, хлопці знову оточили їх півколом, а Сашко підскочив і заліпив Вовці ляпаса. Знову закрутилося все навкруги, земля робила оберти: вгору і вниз, кулаки ліпили м щось м’яке, вони вже боліли, їхні кулаки; забіяки тузали один одного, били з незбагненним завзяттям та люттю. Били, й червона кров знову крапала на білий сніг. А хлопці кричали, як і вчора:
– Бий, бий! Так його, так! В дихало гати!..
Тоді Вовка раптом побіг. Вирвався з хлопчачого кола, без шапки, з роз’юшеним носом і з плачем почав утікати. Йому засвистіли вслід, залюлюкали, а перший свистів і люлюкав Сашко.
– Ти йому дав! – кричали захоплено хлопці, а Сашко гордо звів голову, сплюнув на сніг червоною слиною і закопилив зневажливо губу. Тоді вперше побачив: хлопці дивляться на нього, як на героя, і вперше пізнав, що відчуває людина, коли на нього отак захоплено дивляться. На снігу світилася чудова червона кров – його чи ворожа, хто розбере?
– Я йому дав! – гордо сказав і знову чвиркнув багряним згустком, що ляпнувся на сніг, ніби проросла на ньому яскрава квітка. – Вже він буде знати, хто з нас Коник-Стрибунець!..
Це було так недавно, а може, й давно: лишились у пам’яті уривки, вони течуть, ні не течуть, а спалахують – порвані клапті, які все-таки були його життям. Поспішлива розповідь матері, сумне його торжество, сніг і кров – ніким не знятий кінофільм і ніким не записана маленька історія. Він сидів у м’якому кріслі перед вікном, дивився на сірі повиті дощовою мрякою горби, і йому здалося, що в житті й справді залишаються такі сторінки, яким не дано постаріти.