Над Шпрее клубочаться хмари
- Автор: Дольд-Михайлик Юрий Петрович
- Серия: І один у полі воїн #3
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Радянський письменник"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над Шпрее клубочаться хмари». Краткое содержание книги:
— До одних ви непримиренні, до інших — надто поблажливі.
Фрау Берта збиралася поновити перервану розмову, та Григорій рішуче підвівся.
— На жаль, я мушу йти, інакше мені не виїхати сьогодні з Гамбурга. Сподіваюсь, ми незабаром побачимось у Берліні й закінчимо нашу суперечку цілковитим порозумінням. Адже ви недовго гостюватимете у батьків?
— Ви ж самі щойно визначили рідну домівку як єдине в світі надійне пристановище. Ні, я поки не думаю про від’їзд.
— Вашого чоловіка це, певно, засмутить. Тим більше, що останнім часом він почуває себе не зовсім добре: змарнів, став дражливим. У таких випадках присутність близької людини…
— Вам не здається, гер Шульц, що ви перебільшуєте свої повноваження? — недобра посмішка промайнула на устах Берти і відразу згасла, немов її пригасив крижаний блиск очей, зведених на Григорія. — Ви щойно передали мені листа, я його прочитала. В ньому вичерпно сказано все.
? Даруйте, ви маєте рацію. На своє виправдання скажу одне: ваше запитання про справу Лютца, кинуте побіжно, з звичайної цікавості, вивело мене з рівноваги.
— Лютц? Не розумію… При чому тут Лютц?
Не відповівши, Григорій прочинив двері кабінету і трохи відсторонився, щоб пропустити Берту вперед. Та вона раптом зупинилась, чекаючи відповіді на своє запитання.
— Я товаришував з Карлом. Повернувшись на батьківщину, спробував його розшукати. Лише спробував, бо діяв без потрібної наполегливості. А час спливав, якісь мерзотники вже мастили свої пістолети. І нікому було його застерегти. Він був надто довірливою і простодушною людиною, тому й потрапив у пастку.
— Застерегти? Проти кого? Анонім — незримий ворог… рука, яку неможливо вхопити, бо не знаєш, звідки вона простягнеться!
Берта говорила і говорила в гарячковому пориві, наче слова Григорія про його взаємини з Лютцом зняли з неї заборону мовчання.
— Берто, запрошуй гостя до столу! — покликала з глибини їдальні фрау Гедлер.
— О, так, так, прошу вас, гер Шульц! — поспішно, навіть з деякою запобігливістю підхопила запросини матері Берта.
Григорію довелося затриматись ще на кілька хвилин, щоб відрекомендуватися господарці дому, подякувати за гостинність і висловити жаль, що це може скористатися з нагоди бодай півгодини побути в такому приємному товаристві.
Господу Гедлерів він залишив з почуттям полегшення і водночас невиразного невдоволення самим собою. Може, слід було взагалі уникнути розмови про Лютца? Фрау Нунке подалася сюди, гнана страхом, хай хоч цим спокутує свою провину перед Карлом! Бо невідомість — то найгірший з катів…
Хлоп’яча постать, що несподівано виринула з-за брами, перервала ці роздуми.
— Ганс? Мабуть, чекаєш дідуся?
— Ні, гер Шульц, вас. Я гадав…
? Хочеш щось переказати батькові?
Хлопчик знову весь спаленів, як тоді, в кімнаті.
— Я хотів пробачитись, що назвався чужим ім’ям, і пояснити…
— Стривай, стривай, я щось нічого не розумію. Про яке ім’я йдеться?
— Віллі Шуббе, пам’ятаєте? В округлених світлих очах хлопчика застигло напружене чекання. Григорій навіть зніяковів, не можучи нічого збагнути.
— Так, так, ніби починаю пригадувати…
— Ви тоді ще підвезли мене в машині…
— Ти їхав у Каров? — швидко спитав Гончаренко і відчув, як серце його починає тоскно скніти.
— Атож, ви ще поцікавились, чи вистачить у мене на квиток.
— Ну й вигляд же був у тебе! Недурно я не признав… Знайшов свого друга?
— Знайшов… у той же день знайшов, — притишивши голос, сказав Ганс, і на його очі набігли сльози.
— Ти можеш мені сказати його ім’я? — так само півголосом запитав Григорій.
— Його звали Карлом. Карл Лютц, Карл Лютц… — двічі повторив Ганс, ніби вслухаючись у звучання своїх слів. Він нічого більше не додав, стояв похнюплений, маленька людина, що вже спізналася з підступом незбагненного для неї світу.
— Якби ж я тоді знав… Якби я знав… Якби мені спало на думку!
У світлих очах хлопчика блиснув подив.
— Бачиш, у чому річ, я довго розшукував його, ми з ним колись товаришували, і я весь час розшукував…
Побачивши свого пасажира, шофер таксі розвернув машину і спинив її край тротуару, навпроти брами.
— Можна я поїду з вами? — благально запитав Ганс.
— У твоєї матері сьогодні важкий день, побудь з нею! Та й зараз я не зможу говорити з тобою. Ти не ображаєшся?
Ганс заперечливо похитав головою.
— Я не образився, але мені сумно. Я нічого не збагну, а порадитись нема з ким. Мені здалося…
Григорій на мить пригорнув хлопчика.