В сузір’ї Дракона

А на згадку про українське Придніпров’я, село на Нижньому Дніпрі і водночас про Мексику (хоч це поєднання, та ще на перший погляд, мовби й дивне!) над моїм столом висить паспарту з напівпожовтілою фотографією — копія з тітчиного любительського знімка. На березі синього Дніпра, на плескатому камені, що широкою спиною виступає з води, позадиравши ноги, лежать двоє веселооких хлопців. Накупавшись у рідному Дніпрі до гусячого жиру, щось безтурботно між собою теревенять, ящірками вигріваючись під благословенним літнім сонечком України.

Один з них — Петько Паляниця, український хлопчик і в той же час тепер мовби й мексиканський пахолок Альфредо Крус. А, може, так воно і є насправді?

А над ними висока безоднява блакитного неба з білими хмарками, а внизу — тихі води і такий спокій навколо, що безтурботним хлопчикам здається б жити та жити у цьому прекрасному світі! Бо що їм може загрожувати в цьому доброму світі південної України на Нижньому Дніпрі?..

А ось з Альфредо Крусом, загадковим, — ні, таки й справді фантастика! — Петьком Паляницею, я тоді так і не зустрівся і не попрощався, коли повертався на Батьківщину. Як він там живе, хлопчик Альфредо, на своєму маленькому острівці в Мексиканській затоці, що напроти Юкатанського півострова? Для мене він назавжди залишився Петьком Паляницею з українського села, що на Нижньому Дніпрі — світ тісний, хоч і великий.

Чи, як майя кажуть, круглий. Тому й кінець у них кругом щасливий! Навіть попри урагани, що ні-ні та й залітають у ті краї, ледь чи не перевертаючи білий світ, коли й Острів Жінок теж зникає на якийсь час із білого світу. Але пролетить ураган і він знову зажовтіє прибережними пісками, заблакитніє водами і небом, і життя тоді неспішно повертається у своє звичне, віками й тисячоліттями второване русло. На острові різні житла, чимало там мурованих кам’яниць, але чимало й глиняних халупок, критих очеретом. Узбережжям, де кривуляють вузькі вулички, туляться один до одного житла бідняків, схожі на патріархальні українські курені на баштанах. Але господарям тих куренів, хоч вони й благенькі-благенькі, навіть найпотужніші урагани, особливого лиха завдати не можуть. Ну, здмуть їх, занесуть бозна-куди в океан, а за пару годин, як ураган полетить собі далі, вже й новий курінь стоїть. Тож не відчаюйся, на острівці стільки того очерету (та й швидко він росте, круглий рік!), що вистачить усім на курені. Були б лише мачете і роботящі руки. Та ще трішечки терпіння. І хоч одна весела пісенька для роботи.