В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
Скільки минає часу від фізичної смерті тіла і до нової реінкарнації? В кого як. Вважається, що від кількох тижнів до кількох сторіч. (Хоча в тих сферах, де перебуває душа в очікуванні призначення на перевтілення — це одна мить, адже плину часу там не відчувається, його взагалі там немає). За вченням східних релігій, реінкарнація не є нагородою за праведне життя, чи навпаки — покаранням за гріхи. Реінкарнація — це наслідок безсмертя душі, адже перед кожною душею у зв’язку з цим ставиться завдання: відпрацювати повну програму розвитку. А яка вона, та програма, того зарані не дано душі знати. Після загибелі хлопчика Петька з придніпровського села, його душа шістдесят (за земними мірками) років перебувала в біоенергетичному полі Землі, в царстві Творця і лише тоді надійшла її черга і вона була направлена на інкарнацію — їй випало тіло хлопчика Альфредо з племені майя. У творця немає національностей і рас, для нього всі люди — сини його і дочки, незалежно від того, до якого вони народу належать і в яких краях живуть — небо над усіма одне і Царство Небесне теж. І Господь один, хоч у різних краях в силу тих чи тих причин він і може називатися по-різному.
То невже ж і справді людина НІКОЛИ НЕ ПОМИРАЄ? Тобто, вона помирає, але НІКОЛИ НЕ ПОМИРАЄ НАЗАВЖДИ?
Бо смерть — це всього лише початок?
Нового життя?
Знати б людині про це достеменно.
Але, мабуть, цього їй ще не дано знати.
Можливо, цю таємницю таємниць людства знає Петько Паляниця, хлопчик із придніпровського села, але про це він уже ніколи й нічого і нікому не скаже.
Тільки посміхається загадково із старої фотографії і в його посмішці відчувається вічна загадка людства. І ще щось… Наче підбадьорливо. Почекай, мовляв, колись ти сам про все дізнаєшся — як настане тобі час…
Смерть — це лише початок.
Ніхто ж бо не помирає назавжди.
Але тут наша розмова — може, й дилетантська про реінкарнацію — та і які ми спеціалісти з цього феномена? — урвалася, як до берега, де ми загорали на каменях, пристав дерев’яний човник і двоє місцевих рибалок — ще бадьорі дідки, — заходилися з нього вибирати сітку. В кормі ліниво ворушилися золотисті лящі.
Не змовляючись, ми купили в них кілька найбільших («По чім?» «Та як для вас, то по шість гривень за кіло і забирайте хоч і всі, — раде вигукували рибалки. — Нам ще й краще, не треба везти на трасу продавати. Та й буде нам на хліб і до хліба, бо вже й чорт зна коли пенсію приносили. Тільки Дніпро нас і рятує…») і подалися в село — юшку, про яку давно мріяли, — варити.
Тітка Марина, як ми з’явилися в дворі з дарами Дніпра, аж руками сплеснула на радощах.
— Ой, спасибочки вам! Вже давно юшки не смакувала — аж снитися почала. Над такою рікою живу, а вже й забула, коли свіжу рибу пробувала — казна-що таке! Відведу сьогодні з вами душечку…
І гайнула до кабиці в дворі, а ми з Олею заходилися чистити лящів…
Швидко чи ні (мабуть, таки швидко, бо відпочинок ніколи не буває ані довгим, ані зайвим), а відпустка, бодай і за два роки, та ще після тривалого зарубіжжя, проведена в рідному Києві, пролетіла, як ми й оглянутись не встигли і нам вже довелося збиратися в неблизьку дорогу в Мексику — до праці в спільній україно-мексиканській компанії, де я тоді займав не останній службовий щабель.
Коли це за день до вильоту в Нью-Йорк, а звідти в Мехіко, все раптом круто перемінилося. Правління запропонувало мені залишитися в Києві й очолити українську частину компанії. Все зваживши, я погодився. Ще б пак! Це було для мене значним підвищенням (у фінансовому, не кажучи вже за інші, аспекти), я негадано ставав одним з двох ведучих керівників компанії. А це щось та важило для мене, плюс робота на Батьківщині. Як кажуть: і дома, і замужем.
За умовами угоди, я мав негайно вилетіти в Мехіко, здати там справи (скільки б це не зайняло часу, тиждень чи місяць) і, повернувшись до Києва, приступити до своєї нової роботи.
Отож, дружина залишилася вдома, а я на недовгий час вилетів у Мехіко. І, як водиться, закрутився. Тиждень не залишав свого офіса, готуючи справи для передачі своєму наступнику. Зрештою, до п’ятниці все вдалося втрясти, все підготував, узгодив і за тиждень завершив справу з передачею. І вперше за останні дні, з насолодою розігнувши спину, виглянув у вікно — що там у світі білому, мексиканському?
В Мехіко стояла просто пречудова погода (а втім, інших там не буває), квиток на зворотну дорогу до Києва у мене вже знаходився в портмоне, настрій — щоякнайліпший. Залишався ще один день мого перебування в мексиканській столиці і він був цілком вільним — я мав право витратити його за власним розсудом.