В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
Вирішив на прощання відвідати Ісля Мугерес, симпатичний Острів Жінок на Юкатанському півострові. Не так попрощатися з тамтешнім краєм, як з юним другом Альфредо Крусом, який після поїздки в село до тітки Марини і всього, що я там почув і побачив про Петька Паляницю, не йшов мені з думки. На ходу зрихтував малому деякі дарунки, заодно прихопив і копію знімка, на якій він так схожий на того українського хлопця Петька Паляницю, ким він за власним зізнанням був. Заодно віз і кілька фотознімків села, краєвидів Дніпра — щоправда, вони тепер дещо відмінні від тих, що були ще до Другої світової війни. Хати вже, звісно, інші, та й скелі на Дніпрі з побудовою Дніпрогесу й утворенням між Дніпропетровськом та Запоріжжям штучного озера зникли під водою, але дещо й залишилося — цікаво, чи впізнає Альфредо той край, у якому він колись жив? У першому своєму житті. Я заздалегідь підбирав слова, що ними збирався поспілкуватися з підлітком на цю вельми не просту тему і не міг їх поки що віднайти. Гаразд, подумав, якось воно все на місці влаштується. Хвилювався, як наче вирішувалася моя особиста доля. Та і як з ним говорити про якусь незбагненну реінкарнацію, у якій і сам не дуже петрав? (Та й хто в ній достеменно розбирається, хотів би я знати?) Та й чи треба взагалі? А раптом… А раптом це відкриття подіє на незміцнілу ще психіку індіанської дитини, яка живе собі на острові в рідному краї з батьками, нічого не відаючи, як Божа рослинка. Наловить риби на рифах, день прохарчується — та й усі проблеми. А решту за нього вирішать їхні прадавні боги — як вони ухвалять, так і буде. А буде так, як було вік тому чи тисячу літ тому, чи й більше.
Та ось і він на обрії — маленький острівець Ісля Мугерес, батьківщина Альфредо — 7 кілометрів довжини, з півкілометра завширшки, 12 тисяч мешканців, якраз напроти курортного міста Канкан, куди я примчав з Мехіко, на таксі — найпопулярніший там, разом з автобусом, вид транспорту. А далі — ще простіше.
З міської набережної на острів один за одним відчалюють пасажирські човни — 35 песо, 15 хвилин плавби! Я був певний, що впораюсь швидко й дістанусь туди без пригод. На самому ж острові від причалу в усі кінці — 7 песо — бігають свої таксі — маленькі японські нісани. Тубільці-шофери дуже чемні — це я знав з минулих поїздок — й охоче розказують дорогою про свій острів та його мешканців, яких вони, здається, знають усіх до одного, хоч їх там і дванадцять тисяч. (Пригадую, як я вперше їхав островом на таксі, водій його показав мені на якусь похмуру будівлю, схожу на казарму чи фабричний цех, мимо якої ми проїздили і пояснив, що там приносять у жертву звірів для людського споживання. Для нього то була не бойня, а своєрідний жертовник — сам він споживав лише вегетаріанську їжу й іноді трохи риби… Інший службовець — теж тубілець — коли довелося відкривати в банку конто (рахунок), подав мені бланк та ручку і чемно попрохав мене… ні, не підписати, а — «подарувати йому мій підпис». Такі вони, тубільці Ісля Мугерес! І я подумки вже смакував радість зустрічі з ними.
Крім таксі там є дві автобусні лінії — одна на східному, друга на західному узбережжі — 3 песо. Тубільці (особливо жінки) носяться на мотоциклах й схоже за скромну плату підкинуть вас будь-куди. (Американці їздять лише на своїх автомобілях, вельми великих і дорогих).
Повсюди островом бродять собаки місцевої породи… А втім, не колобродять, а — статечно ходять. І неодмінно в парі — пес і сучка. Це у них, як чоловік та жінка. Тубільці люблять собак і якщо тримають їх, то неодмінно лише в парі — пса і сучку. Розлучати тварин там вважається негарним вчинком. А за кожною такою чотириногою парою — трюхикає з півдесятка опецькуватих веселих цуценят — одне слово, зразкова собача сімейка!
Такі вони, майя з Ісля Мугерес, батьківщини Альфредо Круса, який колись був українцем Петьком Паляницею. (Чи навпаки, Петько Паляниця тепер став індіанським хлопчиком Альфредо). Зрештою, я просто хотів ще раз побачити цю незвичайну дитину майя, бо коли ще пощастить зустрітися, послухати його українську мову, таку знайому і таку незнайому в устах майя, розповісти про його першу батьківщину, на якій я нещодавно побував… Хотів, але… З моїх добрих намірів так нічого й не вийшло — на заваді став ураган. І треба ж було йому нагрянути на Юкатан саме того дня!.. Треба сказати, що для ураганів Юкатан з Мексиканською затокою — головна дорога. Вони там досить часті й завжди з’являються негадано-неждано — вигулькнуть з океану, як чорт із шкатулки, і мільйонокрилим та мільйоногорлим чудиськом налітають на тамтешній край, на якийсь час пожираючи його у світу білого. На щастя, Острів Жінок, такий беззахисний перед тим страховищем, вони зачіпають лише крилом. Але й цього буває досить, бо іноді добряче йому дозоляють.