В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
Що я тоді знав про доволі екзотичний, як мені здавалося, фан-клуб «Микола Гоголь»?
Аж зовсім нічого.
Доки не надибав в інтернеті сайт «Микола Гоголь». З нього й дізнався про існування такого дива, як однойменний фан-клуб, на засіданні якого — по їхньому Асамблеї (з великої літери) — мало розглядатися питання про випадок з повернутим на бік черепом М. В. Гоголя, що виявилося при перенесенні останків письменника.
Це вже потім, як я, врешті-решт, вийду і на сам мальовничий, щоб не сказати химерний клуб, що, здавалося, належав не до української культури (хоч все й крутилося навколо Гоголя), а — до чужої нам країни та її культури, мені буде роз’яснено (після чого неясностей та загадок вигулькне ще більше):
— Наш клуб просто змушений діяти в підпіллі, куди він і загнаний, адже офіційна влада та її апологети — як раніше, так і тепер, — затято звинувачують нас в сатанізмі, відьмацтві та демонізмі, хоч демонологія є нашим деміургом. Переслідували нас за тоталітаризму, зокрема в Ленінграді, потім і в Києві, переслідують і тепер — за демократії. За віщо? Та все за те ж: за наші нетрадиційні, не схожі з їхніми, поглядами. За розходження нашої любові з їхньою офіційною, державною любов’ю до письменника. А також буцімто — увага! — за принесення людських жертв нечистій силі. З точки зору законників, ми — сатаністи! Відьмацьке кодло! Монстри, якими нас іноді називають. Але ж яке бісівство? Яка дияволіада й чортівня? Ми навіть не масони, хоч до останніх дещо й близькі. Але нас і за масонство переслідують — згідно з законом. Ось така штукерія, мосьпане, чиниться з фан-клубом «Микола Гоголь», що в силу обставин змушений діяти інкогніто. Тож для світу ми своєрідна китайська грамота…. А втім, ви маєте нагоду особисто переконатися, що бісівством ми не займаємось.
На засіданні Асамблеї фан-клубу мені вдалося побувати 1 квітня 200… року. Ні, ні, не питайте, де, криючись у схроні, потайно, за сімома замками діють шанувальники Гоголя — все одно не скажу. По-перше, слово давав, а по-друге, я й сам не знаю, де саме. Сіє, навіть, для мене, ніби ж частково посвяченого, все одно залишається нерозгаданою тайною. Я навіть не відаю, в якій реальності воно діє, товариство шанувальників Гоголя. Коли я відправив на їхній сайт прохання дозволити мені, як літератору, який цікавиться Гоголем, познайомитися з ними, то невдовзі отримав відповідь: такому-то такого-то дня о такій-то годині (годину вибрали нічну) бути на розі таких-то вулиць, де мене й підбере їхня машина, і більше ніяких запитань не задавати і, Боже мене борони, затівати якесь самостійне розслідування!!!
Коли мене підібрали в умовленому місці на розі темної, вітряної ночі (вже було далеко за північ), то довго везли в машині невизначеної марки (здається, вона була вміло закамуфльована), в салоні якої стояв суцільний морок. Вікна затінені, але затінені чомусь навпаки — із салону нічого не було видно. (Та, мабуть, і ззовні в салон теж). Лише попереду розпливалися в пітьмі голова і плечі водія. Він, здається, був по той бік перегородки, що відділяла його від салону, тож я не зміг з ним перекинутись бодай словом, хоч і намагався. Він або мене не чув, або йому було заборонено зі мною вступати в будь-який контакт.
Їхали довго, раз по раз на якихось вуличках (сумні контури їх я все ж якось міг роздивлятися), повертаючи то ліворуч, то праворуч. Ясно, заплутували сліди, збиваючи мене з орієнтації. Ліхтарів ніде не було видно (чи ми так далеко заїхали від центру?). Та ось машина завернула в один з темних дворів і зупинилася біля занедбаного під’їзду.
Дверці автоматично відчинилися. Я вийшов у двір, що ніби поринув на дно пітьми. Навколо — ані душі, ані душечки. Десь скрипіли віконниці і гупала жесть на даху. Жодного освітленого вікна — наче вимерло все. Глушина. Глухомань. Цікаво, куди мене завезли, на яку околицю і, головне, якого міста?
«Що за грища дорослих людей в конспірацію, підпілля, — вже почав я дратуватися. — Не вистачало тільки ухання сича або філіна, Баби Яги чи Кощія! І якогось архімудрого пароля!»
Справді, наче я приїхав на засідання новоявленого «Союзу благоденства», таємного товариства декабристів. Новітніх при тому. Чи — Кирило-Мефодіївського, не кажучи вже за таємні масонські організації. Але ті товариства виступали проти існуючої влади, а це… шанувальники Гоголя, якого ніхто й ніколи не забороняв — за будь-яких режимів. Як і його вшанування. То для чого було злютувати ледь чи не масонську ложу?
Тим часом машина нечутно, майже безгучно рушила і за мить — не маючи габаритних вогнів — розтанула в пітьмі ночі, наче її й не було.