У череві дракона
- Автор: Руденко Николай Данилович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: КП «Редакція журналу «Дніпро»
- ISBN: 966-8963-06-7
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У череві дракона». Краткое содержание книги:
Якось я пасла поросят, а тут саме велика гроза почалася. Небо наді мною сила якась шматувала, воно гриміло, вогнем вибухало, мене сліпили спалахи, наче хтось перед самісінькими очима смолоскипом розмахував. Блискавок я не бачила так, як інші люди бачать. І хоч у школі нам пояснювали, що таке гроза, але в моїй уяві жив той образ, який від матері до мене перейшов: то Ілля-пророк на вогненній колісниці по небу їздить.
Я слухала грозу, вона мене зовсім не лякала, — і взагалі, окрім бабусі, я нічого не боялася, — на душі було чомусь радісно, наче гроза мені свято якесь обіцяла. Мабуть, радісно було тому, що вперше я тоді зрозуміла: не на весь білий світ бабусина влада поширювалась. Скажімо, ця гроза — хіба бабуся здатна її припинити? Котяться по небу могутні колеса, із-під кінських підків іскри вилітають, а в полум’яній колісниці Ілля-пророк сидить. Оглядає пророк землю, бачить мене серед поля і каже лицареві, який скаче поруч нього на білому коні:
— Ступай, Кириле, в те село, де ми тебе залишили колись. Там донька твоя підростає. Добрий ти вояка в мене, серце маєш велике. Але світ земний, Кириле, порівну розділено. Одна половина добрим силам дісталася, друга — злим. Тяжко вона карається, кровинка твоя. Забери її до себе, Кириле, бо темні сили жити їй не дають.
Може, й не так, а якось інакше я тоді молитву свою шепотіла. Знаю тільки, що молилася на степову грозу не чужими словами, — не такими, які від бабусі чула, — а своїми власними. Вголос молилася, краплі дощові на обличчя падали, а серце моє наче теплі долоні обхопили — невидимі долоні, але такі лагідні, як у матері. Батька я свого тоді з бородою уявляла — знала, що люди старіють, бо мама вже постаріла. Та й лицарі на церковній картинці теж бородаті були.
Я звикла сама з собою вголос розмовляти. З Марійкою ми не дружили — вона помічала, що бабуся мене не любить, а з нею завжди ніжна та щедра, то й сама почала мене цуратися. Сусідські дівчатка сліпою мене дражнили, я не знала, чому вони так дражнять, бо я ж не сліпа. А коли вони питали, скільки корів на тому березі пасеться, то я їм не вірила, гадаючи, що вони й самі тих корів не бачать. Світу я мала рівно стільки, скільки короткозорість мені залишала, решта жила за туманами. І часто траплялося так, що я розмовляю сама з собою, а хтось почує та бабусі передасть. А бабуся гадала, що в мені нечиста сила притулок для себе знайшла, то й намагалась диявола з мене вигнати.
Різко, дуже різко в житті сільському проступали межі поміж добром і злом. Так різко, як день і ніч розмежовуються десь у горах: у долині вже темно, а снігові вершини, мов діаманти велетенські, у вечірньому сонці неземною красою горять. Траплялися й люди отакі по селах, як вершини гірські.
Мабуть, підсвідомо я на таку людину чекала, і чекання моє з релігійними образами переплелось. У школі я теж почувала себе самотньою, вчителька вважала мене нетямущою, короткозорість моя їй також не впадала в око. Може, тоді й народилась любов моя до природи, бо сині півники в луговій траві, спориші на забутих шляхах, запашні чебреці на пагорбах були до мене привітніші, ніж люди.
І саме тоді, коли я із грозою розмовляла, біля мене пролунав чоловічий голос:
— З ким це ти розмовляєш, Сонечко?..
Так він потім мене й називав — не Софією, не Сонею, а Сонечком. Добре пам’ятаю: уперше я почула це ім’я тоді, коли від грози чогось незвичайного чекала.
Як тільки він підійшов до мене ближче — так, що я вже побачити його могла, — мене вразила борода його срібляста, вона була саме такою, яка мені у батька уявлялася. І очі в нього були такі ж самі — добрі, глибокі, до всього живого привітні. Взагалі він був дуже на батька схожий — так схожий, що я повірила: це справді Ілля-пророк, почувши благання мої, тата до мене прислав.
Така я тоді була залякана, що навіть його добрий погляд змусив мене здригнутись. А може, я дрижала тому, що гроза мої марення почула.