У череві дракона

Якось я гусей на вигоні пасла. Загралася трохи, а гуси тим часом зникли кудись. Повертаюсь додому, плачу. Не тому плачу, що бабуся битиме — до цього я звикла, а тому, що й матері за мене перепаде. Гримала бабуся на неї, як тільки я завиню в чомусь.

Отож іду, аж раптом, наче із-під землі, бабуся біля мене з’явилася.

— Де ж твої гуси? — питає.

— Туди пішли, — показую я навмання, а в самої перед очима тільки туман хитається.

— Ах ти, вишкребок нещасний, — визвірилась на мене бабуся. — Брехати вже навчилася! Чогось доброго не перейме, а лихого, мов реп’яхів, набирається. В батенька вдалася… То де ж твої гуси?

— Не зна-а-ю…

Виявилось, гуси паслися в сусідньому городі, а ми біля нього стояли. Бабуся їх добре бачила. Я ж не бачила тому, що короткозорою вродилася. Та ніхто цього не знав, а мені звідки було знати? Гадала, що всі люди бачать так, як і я. Тепер цю ваду легко виправляють, а тоді по селах окуляри панською примхою здавалися.

В той день бабуся прив’язала мене до старої груші й так побила, що я кілька тижнів злізти з печі не мала сил. Мабуть, мати заступилася за мене, бо довго в сінях бабуся на неї кричала — все батька мого проклинала.

Десь аж до п’ятого класу я нічого не знала про свою короткозорість. Бабуся мене все більше ненавиділа, їй здавалося, що я її навмисне дражню. Теля десь тут поруч пасеться, а я їй кажу, що воно втекло.

— Куди ж ти дивишся, ледащице? Туди дивись.

Все в мені тремтіло, бігла я зовсім не туди, куди вона показувала, ніякого теляти не було й близько. Знов і знов по спині моїй лозина ходила.

Мати моя не була дуже набожна, зате бабуся ні про що, окрім Бога, й не говорила. Отож і мати, напевне, з-під лозини звичку до молитви перейняла.

Я часто намагалася уявити батька. У матері була велика фотографія, яку вона від бабусі у скриню ховала. Там вони стояли удвох — мама й тато. Мама була зодягнена в білу сукню, волосся біла фата покривала, і така вона була гарна, моя матуся, наче королева із якоїсь казки. Мені здавалося, що такою вона й повинна бути, але темні сили, над якими бабуся верховодила, зробили її злиденною наймичкою. І все через те, що бабуся батька мого не любила.

Може, почасти так воно й було, бо якби тато не вмер, то зовсім інакше б дитинство моє склалося. Я так боялася бабусі, такою вона всевладною мені здавалася, що й смерть батька пояснювала перемогою тих сил, які у всьому їй підкорялися. Та я вірила, що перемога ця не вічна, колись він прийде, мій тато, прийде просто з неба, як Христос на землю приходив. Тоді мама знов стане прекрасною королевою, а бабуся в пекельній смолі кипітиме.

Коли бабуся десь у городі поралась чи в церкву ходила, я крадькома відчиняла скриню, діставала весільну фату мамину, приміряла її на себе. Потім довго-довго вдивлялася в татове обличчя, намагаючись зрозуміти, чим саме я на нього схожа. Подібності не знаходила — де вже мені до тата! — але такі щасливі хвилини я тоді переживала, що ладна була витримати всі катування бабусині, аби після кожного вона до церкви мерщій ішла гріхи свої замолювати, а мене саму залишила в хаті, біля заповітної скрині. Добрим і сильним був мій тато! Шолом на ньому такий, як на святих лицарях, що колісницю Іллі-пророка супроводжували. На покуті в нас церковна картинка висіла, вона мені дуже подобалась, тож не дивно, що саме з неї я й порівняння брала. Пізніше довідалась, що тато мій разом із Першою кінною у село прийшов, а точніше, його привезли, бо він тяжко поранений був. Так він і залишився в нашому селі. Бабуся зайдою його називала — ні кола, ні двора…