У череві дракона
- Автор: Руденко Николай Данилович
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: КП «Редакція журналу «Дніпро»
- ISBN: 966-8963-06-7
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «У череві дракона». Краткое содержание книги:
— Розумію. Вам здається, що неможливо. Але це так… Ідеологічні суперечки стомлюють батька на роботі. Адже ж він секретар обкому з питань ідеології… Коли ваш останній автобус?
— Он як! — вихопилось у мене. — А я й не знав.
Глянув на годинник. До останнього автобуса лишалося сорок хвилин.
— Дозвольте, я вас проведу, — сказала Ніна. — Мені теж пройтись хочеться.
Ми вийшли. Я все ще не знаходив теми для розмови — мабуть, тому, що дуже силкувався її знайти.
Ніна почувала себе вільно, невимушено, ніби ми були знайомі з дитинства. Говорила юна, а я лише інколи вставляв якусь репліку, що здавалася мені доречною.
— Я люблю батька, — з якоюсь тугою в голосі мовила Ніна. — Але… Ви гадаєте, він інакше думає, ніж ви? Про Лібіха він казав те, що в довідниках написано. Я вам потім покажу.
— То чому ж він… — почав я, але не встиг закінчити.
Ніна засміялася.
— Наївна ви людина, Сергію. А проте… Ви мені сподобались. У вас є цільність характеру. Такі люди інколи здаються смішними. Дон Кіхоти двадцятого віку… Тато в мене не такий… О-о, він дуже багато знає! Його серед ночі розбуди — він вам одразу ж, навіть не протерши очі, почне читати лекцію на яку завгодно тему. Ходяча енциклопедія… Ну, та досить про це. Окрім Лібіха, що вас іще цікавить?
— Окрім Лібіха? — я засміявся. Ніну теж розвеселив мій сміх. — Знаєте, мені б хотілося сказати щось дотепне. Але, хоч убий, дотепним бути не вмію.
— Я це помітила… Та ви не журіться. Гострослів’я — це товар дешевий. Приємно інколи — мов шипучка. А там дивишся — газ вийшов, піна впала… І вже ні вино, ні вода… Так ви на крані працюєте?
— На крані.
— Музику любите?
— Не знаю. Може, й люблю. Просто я про це ніколи не думав.
— Про музику не думали? — з докором глянула на мене Ніна. Вії в неї довгі, трохи підфарбовані. Це їй пасувало — підкреслювало виразність очей.
— Ні, не про музику. Про свою любов до неї… Взагалі подобається вгадувати, що хотів композитор висловити звуками.
— Заради цього й слухати не варто. Тоді краще ребуси розгадуйте. Та я вам не вірю… Якщо хочете, це теж космос!..
Про музику я думав так само, як і вона, але чому ж я зморозив оту дурницю?..
Перед тим, як мені треба було сідати в автобус, Ніна потиснула мою руку й мовила:
— Давайте дружити. Просто заходьте додому. Або дзвоніть… У мене збирається цікаве товариство. О-о, там ви й філософів зустрінете! Скільки завгодно.
— Ви ж казали, що вдома у вас про філософію не говорять, — нагадав я.
— З батьком не говорять… Заходьте! Гострослів’я не бійтеся. Це тільки вусики для обмацування, мов у комах. Вони вам не страшні…
Я наважився подзвонити лише через тиждень. Ніна відгукнулась на мій голос радісно, мабуть, справді чекала, що я зателефоную. Ми зустрілися біля…
На цьому запис уривався…
Я глянула на число. Так, це було записано значно раніше, ніж сталося лихо. Я розумію Сергія: він записував тоді, коли його почуття ще піддавалися спокійному, безсторонньому викладу, а далі йому вже не хотілося писати. Я й сама така: віддаюся плинові життя, вирую у вирі, й у цей час мені не до записів. А шкода! Бо ось тепер у мене виникла потреба висповідатись, розповісти все, що я пережила та передумала, але пам’ять людська не здатна відтворити минулого думання цілком точно — на нього мимоволі накладається сьогоднішнє. Отже, мені доведеться ліпити своє минуле «Я» з позицій «Я» сьогоденного, і тут, мабуть, можливі якісь викривлення. Я мушу наперед вибачатися за те, що всі події минулого, так само, як і мої почуття, потраплятимуть в освітлення моїх теперішніх настроїв і думок. І, мабуть, не раз мені доведеться за це вибачатись…
Мене дуже схвилювало те, що я прочитала в Сергієвому зошиті.
Я читала ці рядки так, як може читати тільки мати. Навіщо мені повторювати, що матір’ю була не Марина — матір’ю я відчувала себе? І чим більше я думаю зараз про Марину, тим більше тепла помічаю в душі своїй, бо лише зараз, коли Марини немає, життя її здається мені подвигом.
Марина тяжко каралася, їй було дуже боляче, але вона нічого не зробила такого, що могло б якось образити мої материнські почуття. Наче вона передчувала, що дочасно піде з життя, ляже в ту землю, по якій бігали дитячі ноги Сергійка. А він залишиться жити, йому потрібна мати, бо навіть дорослій людині тяжко відчувати себе сиротою. Я з повним правом вважала себе матір’ю. І не лише тому, що виростила Сергія, а мабуть, головним чином тому, що мала право читати оці рядки, бо здатна зрозуміти, як і чому вони з’явилися в його зошиті.