У череві дракона

Нерідко Сергій виключався з довколишнього світу, не чув голосів, не бачив ні людей, ні речей, жив тільки своїми думками. Цілком можливо, що таке могло статися з ним і на роботі. І, може, таке сталося саме тоді, коли зірвався вантаж. Тому й карався Сергій. Для нього не мало значення, порвалися стропи чи не рвалися, це вже були деталі. Марину вбив він, а не хтось інший. Убив тим вантажем, якому належало плавно, ювелірно лягти на стіну перед очима мулярів, просто біля їхніх рук і голів.

Тепер Сергій звинувачував себе, шукав для себе кари. Тому він і не бажав приплутувати до справи ні Якова, ні виконроба. Зовнішнє виправдання все одно б не полегшило відчуття провини в його душі. Воно б тільки докинуло йому терзань, бо Сергій почував би себе людиною, яка власну провину переклала на інших.

А Юрій Тихонович…

Після війни ми кілька разів зустрічалися з Юрком. Всі ці зустрічі були випадкові. Ми просто не могли так собі розминутися, хоч це, мабуть, було б краще і для мене, й для нього. Перший раз ми зустрілися тоді, коли Юрко закінчував аспірантуру і працював над кандидатською дисертацією. Ми наштовхнулися одне на одного в натовпі. Юрко перелякався, наче я з’явилася з-під землі тільки для того, щоб ухопити його за руку й потягнути в пекло.

Мені стало його жалко. Це ж він, Юрко, колись навчив мене любити «Фауста». Та чи сам він його по-справжньому розумів? Я ніколи цього не могла в ньому збагнути: ніби й знає цінність того, про що говорить, але це ніяк не зачіпає його душі. Сказати, що це духовна спустошеність, так звідки ж? Це було тоді, коли він іще не встиг спустошитись, — ми були майже діти. Просто, мабуть, Юрко володів гострим розумом, але душа в нього завжди була холодна. Виявляється, це можливо! Чогось ми, напевне, не розуміємо в духовній природі людини, бо душа і розум — для нас поняття тотожні. Та як же тоді бути з тими холодними формами розуму, якими володіють генії зла?..

Щось схоже було і в Юркові. Генієм зла він стати не зумів, став просто обивателем.

Я — мати. Я хотіла, щоб мій син виріс із таким баченням світу, яке сформувалось у мене самої. Я ненавиджу Юрка не тільки за той злочин, який він вчинив у своїй молодості. Я ненавиджу його за криводушність, за плазування перед кон’юнктурою.

…Пишу, пишу. А що ж мені ще лишається? Якби не сталося лиха, то, напевне, я й за перо б не взялася. Десь жевріє в мені надія, що якось мене лихо мине, а як саме — не знаю. Але ж оця сповідь мене заспокоює. І тому пишу, пишу…

Мабуть, я все ж таки десь розповім про дядька Сашка, який замінив мені батька. Без такої розповіді не можна зрозуміти й мого сина. Та й Василь не написав би своєї праці.

Раніше я шкодувала, що Сергій не вступив до інституту. А зараз бачу: Сергій саме життя зробив своїми університетами. І тепло мені стало від цієї думки: він же і є той самий тип робітника, про який ми з Василем колись мріяли. Мріяли там, у фронтових землянках. Прийдуть нові люди, господарі життя, — і весь світ стане іншим…

Сергію, Сергію! Нічого я так не хочу, як пригорнути тебе до своїх грудей. Нікого в мене немає, крім тебе, та, мабуть, уже й не буде.