Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Классическая проза » У череві дракона
У череві дракона - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

У череві дракона

Электронная книга - «У череві дракона». Краткое содержание книги:

Микола Руденко — один із найвидатніших письменників XX століття. Понад тридцять років його мужні й мудрі книжки не виходили в Україні. В роки брежнєвського застою полум’яний патріот і прозірливий мислитель кинув виклик тоталітарній системі, відбув за свої політичні погляди тривалі терміни ув’язнення і заслання, але не зламався, вистояв і в кінцевому підсумку переміг. Романи, що увійшли до книги «У череві дракона», — своєрідне втілення доленосних думок і передбачень геніального українця.
1 ... 165 166 167 168 169 170 171 172 173 ... 268
Перейти на страницу:

Та причин для схвильованості значно більше. Чи зумію я викласти їх послідовно? Тут усе було болюче та палюче. Передусім, напевне, сама особа лектора, з яким життя так несподівано для мене зіштовхнуло Сергія.

Кожна молода людина починає шукати своє місце в житті з оцього запитання: що таке безмежність? Як мені належить до неї ставитися?..

Сергій завжди намагався надати емоційного забарвлення своїм роздумам про природу. Власне, це були не намагання — це була пристрасть людини, яка бачила світ такою мірою своїм, як селянин бачить своїм рідне поле. Сергій жив безмежністю, вона дихала в його душі, він сам був витканий із неї, тому й не міг відокремитись, знайти для себе закуток, де б не було отієї безмежності, в якій можна почувати себе променевим вузликом, що згодом мусить бути розв’язаний, — лише розв’язаний, але не перетворений на «ніщо»! Йому були незрозумілі люди, які про це не думають.

А хліб… Хіба ж він не звідти приходить? Хіба через нього ми не прив’язані до Сонця, до Всесвіту?..

Але в записі, який я перенесла до свого зошита, з’явилось щось нове: від загальних міркувань про природу Сергій переходив до питань, які хвилюють суспільство. Він почував себе господарем життя — і це мене найбільше радувало.

Через те й не міг він пробачити Юрію Тихоновичу обивательського запитання: «Що це вам дає?..» Між іншим, я потім заглянула до БСЗ — там справді саме так написано про Ю. Лібіха, як пояснював Сергієві Юрій Тихонович. Таки ж енциклопедист — в розумінні «Большой Совєтской»… Та ні, це не так! Всьому він знає справжню ціну, але говорить, як велено…

Нерідко Сергій виключався з довколишнього світу, не чув голосів, не бачив ні людей, ні речей, жив тільки своїми думками. Цілком можливо, що таке могло статися з ним і на роботі. І, може, таке сталося саме тоді, коли зірвався вантаж. Тому й карався Сергій. Для нього не мало значення, порвалися стропи чи не рвалися, це вже були деталі. Марину вбив він, а не хтось інший. Убив тим вантажем, якому належало плавно, ювелірно лягти на стіну перед очима мулярів, просто біля їхніх рук і голів.

Тепер Сергій звинувачував себе, шукав для себе кари. Тому він і не бажав приплутувати до справи ні Якова, ні виконроба. Зовнішнє виправдання все одно б не полегшило відчуття провини в його душі. Воно б тільки докинуло йому терзань, бо Сергій почував би себе людиною, яка власну провину переклала на інших.

А Юрій Тихонович…

Після війни ми кілька разів зустрічалися з Юрком. Всі ці зустрічі були випадкові. Ми просто не могли так собі розминутися, хоч це, мабуть, було б краще і для мене, й для нього. Перший раз ми зустрілися тоді, коли Юрко закінчував аспірантуру і працював над кандидатською дисертацією. Ми наштовхнулися одне на одного в натовпі. Юрко перелякався, наче я з’явилася з-під землі тільки для того, щоб ухопити його за руку й потягнути в пекло.

Мені стало його жалко. Це ж він, Юрко, колись навчив мене любити «Фауста». Та чи сам він його по-справжньому розумів? Я ніколи цього не могла в ньому збагнути: ніби й знає цінність того, про що говорить, але це ніяк не зачіпає його душі. Сказати, що це духовна спустошеність, так звідки ж? Це було тоді, коли він іще не встиг спустошитись, — ми були майже діти. Просто, мабуть, Юрко володів гострим розумом, але душа в нього завжди була холодна. Виявляється, це можливо! Чогось ми, напевне, не розуміємо в духовній природі людини, бо душа і розум — для нас поняття тотожні. Та як же тоді бути з тими холодними формами розуму, якими володіють генії зла?..

Щось схоже було і в Юркові. Генієм зла він стати не зумів, став просто обивателем.

Я — мати. Я хотіла, щоб мій син виріс із таким баченням світу, яке сформувалось у мене самої. Я ненавиджу Юрка не тільки за той злочин, який він вчинив у своїй молодості. Я ненавиджу його за криводушність, за плазування перед кон’юнктурою.

…Пишу, пишу. А що ж мені ще лишається? Якби не сталося лиха, то, напевне, я й за перо б не взялася. Десь жевріє в мені надія, що якось мене лихо мине, а як саме — не знаю. Але ж оця сповідь мене заспокоює. І тому пишу, пишу…

Мабуть, я все ж таки десь розповім про дядька Сашка, який замінив мені батька. Без такої розповіді не можна зрозуміти й мого сина. Та й Василь не написав би своєї праці.

Раніше я шкодувала, що Сергій не вступив до інституту. А зараз бачу: Сергій саме життя зробив своїми університетами. І тепло мені стало від цієї думки: він же і є той самий тип робітника, про який ми з Василем колись мріяли. Мріяли там, у фронтових землянках. Прийдуть нові люди, господарі життя, — і весь світ стане іншим…

Сергію, Сергію! Нічого я так не хочу, як пригорнути тебе до своїх грудей. Нікого в мене немає, крім тебе, та, мабуть, уже й не буде.

1 ... 165 166 167 168 169 170 171 172 173 ... 268
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)