У череві дракона

Напевне, мені ще й досі боліло, бо ніщо мене так не вразило, як те, що я гусей бачу. Тут я вперше зрозуміла, яку чарівну силу окуляри мені давали — вони захищали від катувань бабусиних, бо за що ж було мене шмагати, коли ні гуси, ні поросята тепер нікуди не втечуть?..

— Дядечку, гуси пливають! — вихопилось у мене. — Ви їх бачите?..

Мені здавалося, що ніхто так далеко не бачив, як я, ні для кого світ не був такий широкий. Під Вінницею кажуть «пливати», а не «плавати». Це в мене ще й досі лишилося, на роботі інколи з мене сміються, але я вже не ображаюсь. А раніше ображалася — переконана була, що всі люди це слово неправильно вимовляють. Отож і дядько Сашко засміявся:

— Вінниця, брат, все ще пливає. Я гадав, що вона вже плавати навчилася.

Та мені було не до жартів. Я не могла на місці встояти — зірвалась, побігла, залишивши дядька біля старої груші.

Озирнулася — він усе ще стоїть, наглядає за мною здалеку. Не покликав, не зупинив, розумів, що мені зараз воля потрібна.

В кінці городу, вже біля річки, на бабусю наштовхнулася — вона огірки вибирала. Забула я про всі побої, подумала, що не винна, мабуть, бабуся, не знала вона, що її онука світу білого не бачить.

— Бабусенько! — крикнула до неї радісно. — А я вже гусей перелічити можу. Ген пливають, бачите?..

Але бабуся відвернулась, огірки в пелену кидає, ніби й голосу мого не чує. А Марійка — вона теж була тут — скривилася гірко та й каже:

— На кого ти схожа? Сова банькаста. Зніми оті голоблі, не сміши людей.

На Марійку вже хлопці задивлялися, то, може, й щирі її слова були — знала, що окуляри не прикрасять мого дівування. А бабусю, видно, зачепило те, що батьків брат короткозорість мою помітив.