Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
Наркомат юстиції України своєю постановою зобов’язав усіх прокурорів жорстоко карати засланням і ув’язненням усіх, хто приховує будь–які хлібні запаси. Скаржитися було нікому — усі звертання до влади ігнорувалися. Селяни не вважались за людей — вони були позбавлені будь–яких людських прав і перетворені у безсловесну худобу…
На початку 1933 р. українські селяни вже годувалися собаками, котами, пацюками, корою, люди від голоду божеволіли. Траплялись випадки людоїдства. Ось деякі свідчення про картину голоду із книги–меморіалу “Голод–33”. “Вночі люди викопували… дохлих (від інфекції. — Авт.) коней, різали м’ясо, варили та їли… Пухли і вмирали від голоду… Одна мати з’їла двох своїх дітей віком 8–10 років, її привели в сільраду, сюди ж принесли те, що лишилось від дітей… Двоє бездітних — чоловік і жінка років під шістдесят — заманювали до себе дівчат–підлітків, вбивали їх і їли… Сліди людоїдства знайшли після голоду в одній хаті. Під час ремонту в стіні виявили замащені в глину жіночі коси. Кіс було декілька”. Це із свідчення Івана Павловича Лабунського із села Красненьке, на Вінниччині. Про подібні випадки свідчать люди майже в кожному населеному пункті. “Ілько Любарський, прости Господи, зарізав дочку і теж їли”,— із свідчення Марії Слюсар–Кармелюк із села Кармалюкове, на Вінниччині.
Ось сповідь полковника у відставці Героя Радянського Союзу із села Юхимівки, на Житомирщині, Олексія Михайловича Кота: “їсти хотілося постійно — і вдень, і вночі, їсти, їсти… А навколо смерть… Померла моя племінниця Галинка. Незабаром і старший брат Павло… В їжу пішло все можливе і неможливе: кішки, собаки, ґави, горобці, різний бур’ян… У квітні 1933 р. померла найдорожча мені людина — мати…” А ось свідчення архівних джерел із сіл Кіровоградщини: у селі Тарасівка з 410 осіб 1931 року на травень 1932 р. залишалось 26; у селі Високі Батраки — населення за рік зменшилось на 2 тис. осіб, населення голодує, пухне від голоду, “їдять подрібнені качани кукурудзи, перемішаний з травою сухий щавель, точного обліку смертності немає…” Село Оберталове: “значний процент пухлих від голоду”.
І це ще 1932 рік. А що було в цих селах 1933 року? “Діти і батько з набряками, в хаті майже нічого немає, холодно, вже з’їли собаку… Батько просить забрати його дітей, аби врятувати тих. Додав: “Я був червоноармійцем, а зараз от вмираю з голоду…” — записує спеціальна комісія Зіновійського повіту в лютому 1933 р. “Кучма Макар — конюх, ударник, премійований… 8 чоловік сім’ї. В казані кипить вода і буряк. Кучма просить: “Я все літо працював, допоможіть!”
У селах були створені спеціальні бригади, які таємно ходили по хатах і забирали зерно з мисок, горшків. А звітували вони так: “Відібрано хліба 10 кг 20 гр… 7 кг 25 гр.” Не залишали й грама зерна! Районні та обласні чиновники посилали в центральні урядові партійні установи повідомлення під грифом “секретно” про кількість померлих людей. За даними такого звіту у Вінницькій області було офіційно зафіксовано 350,5 тис. померлих у 1932–1933 рр. Скільки ще не зафіксовано — невідомо. Бо партійні керівники з усіх сил намагалися применшити кількість втрат від цього штучно організованого голодомору.
Деякі українські урядовці просили зменшити норму хлібозаготівлі. Але центр відкидав ці прохання.
Відомо, що вже у липні 1932 р. на III Всеукраїнській конференції послані в Україну з Москви організатори “хлібоздачі” В. Молотов і Л. Каганович категорично протестували проти будь–якого зменшення хлібозаготівлі з України, чого домагалися українські партійні керівники на чолі з В. Чубарем. Так М. Скрипник у своєму виступі прямо і рішуче заявив про причини голоду в Україні: селяни йому скрізь заявляли, що “в нас забрали геть усе, як вимели”. Чубар називав причиною голоду колгоспну гігантоманію, нереальність планів, загибель або втечу молодого працездатного населення з України. Виступи українських лідерів насторожили представників центру — Молотова і Кагановича, які виступили на конференції з погрозами — адже українські комуністи стояли на інших позиціях, аніж центр. Висновок посланців Москви був такий: “Не буде жодних поступок і хитань у питанні про виконання прийнятних партією та радянською владою завдань”. Українські партійні лідери постали перед вибором: або загинути, або перетворитись у сліпих і жорстоких лакеїв і стати катами свого народу… Після чого був невдовзі виданий знаменитий “закон про п’ять колосків”, за яким хапали тих, хто брав колоски на пожнивному полі чи висловлював якось протест ув’язнювали на кілька років або карали на смерть.