Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства

Я не знаю зовсім Росії…

М. Гоголь

— Тарасу Шевченку Росія вимальовувалася, перш за все, в образі «царя, цариці і царят», що втілювали страшну, бездушну силу, яка пригнічувала свій, український, та інші народи. Пояснення тут зайві для тих, хто читав «Сон», «Кавказ», «Молитву» («Царям, всесвітнім шинкарям»), «О люди! Люди-небораки!» тощо.

Візантизм, прищеплений на монгольщині, з його самодержавною пишнотою, гегемонізмом, сваволею, став ніби історичним фундаментом «російської ідеї» — офіційним, могутнім, але, на жаль, брутальним, кривавим його виявом. Поневолення самих росіян (кріпосне право, що затяглося на століття), закабаления і пригнічення інших народів, численні розправи над ними, русифікація «окраїн» і запобігання перед іноземцями («німоті плата») — все йде від царизму, приправленого азіатчиною. Звідси сповнені благородного гніву слова Шевченка — не проти російського народу, а проти царизму, який прагне виступати від імені народу і, прикриваючись його ім'ям, всіляко проголошує «народність» як складову частину російської ідеї.

Самодержавство, православ'я, народність — саме ці «три кити» російської ідеї намагався освятити своїм генієм Гоголь. І… зламався. Шевченко б'є і б'є по самодержавству, виливає весь свій сарказм, кличе Русь до сокири, пристрасно очікуючи пори, коли «царя до ката поведуть» [Можливо, саме тому Гоголь і вбачав у творах Шевченка «багато жовчі»].

Гоголю Росія з'явилася в образі трійки, що мчить скажено. З одного боку, від швидкої їзди «дух перехоплює», трійці, шарахаючись, дають дорогу інші народи і держави, а з другого… хто править трійкою і кого вона везе? І головне, куди? Ці запитання Гоголь намагався відкинути, він почав малювати в своїй уяві, в листах, у другому томі «Мертвих душ образ «Святої Русі». Але уважно вдивляючись в образ «Святої батьківщини, Гоголь дедалі чіткіше виявляв в ньому… монгольські риси. Письменник потрапив ніби в мертву зону — всі відвернулися від нього. «Східні, західні, нейтральні — всі засмутилися», — скаржиться він Бєлінському. Західні «засмутилися» тому, що втратили геніального критика кондової Росії. І це його не дуже дивувало. «Східні» і «нейтральні образилися на письменника за те, що він почав заперечувати монгольське, азійське начало у великоруській нації. Саме цей факт вражав його особливо: «… я не знаю зовсім Росії…», «прагнутиму краще роздивитися Росію… всюди зазирнути… все самому помацати».

Те страшне, темне, чого боявся, чого не хотів бачити в «Святій Русі» Гоголь, зовсім не лякало більшість російської еліти, не кажучи вже про народ. По суті, вся російська філософія другої половини XIX — початку XX століття (Соловйов, Трубецькой, Булгаков, Розанов, Бердяев) виходила з ідеї монголізму і візантизму як стрижневих моментів російської ідеї.

Прихильне ставлення до ідеї панмонголізму («джерела сили і могутності»), як це не дивно, і зараз притаманне певній частині російської інтелігенції. Взяти хоча б існуючу в літературі концепцію «корисності» панування Золотої орди. «Встановлений Божим Провидінням протекторат Золотої орди, що підкорив собі слов'янську Русь, — пише російський вчений В. Данилов, — поклав кінець боротьбі аристократичних честолюбств. Багатостолітніми стараннями позбавлених знань істориків нам нав'язували образ золотоординців як диких і злих кочових племен. Мимохідь згадувалось про їхню віротерпимість, мовляв, релігія не відігравала в їх житті певної ролі. Насправді ж соціально-духовна еліта Золотої орди спиралася на досить потужну філософію Богоцентризму… Бойові сутички між слов'янами і ординцями в прадавні часи, як і «міжнаціональна ворожнеча» сьогодні, — це мишача метушня на фоні глобальних геополітичних і підконтрольних Богу вселенських процесів. Тому ми й говоримо, що не «іго», а протекторат Золотої орди над Руссю встановлений Божим Промислом. Саме він став перешкодою переможному розповсюдженню талмудистської, демонічної зарази» [Данилов В. В. Русь ведическая в прошлом и будущем. — С. 92].