Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
— „І сьогодні зима, як і вчора, Як у той вісімнадцятий рік..."
Але дівчата плескали таки щиро... І нарешті:
— Остап Вишня!
Оплески просто хлюпнули аж на сцену, як морська хвиля на берег. Плескали навіть письменники. Остап Вишня! Його малі фейлетони люди читали майже щодня в харківських „Вістях ВУЦВК"-у, його „Автобіографію" знали всі, а його вислів „заплуталась небесна справа" увійшов у прислів'я Можна було почути її з уст навіть тих, що говорять по-російському, коли щось не ладналось: „Заплуталась ета небесна справа"...
Отже, Остап Вишня...
Він теж почав звичайним голосом свою „Автобіографію", ллє заля з перших же його речень почала схитуватись від реготу. Читав звичайним голосом, у самого ані найменшого усміху на обличчі, а люди „качаються" від сміху.
Перемітько глянув ліворуч від себе: у проході, на килимку-доріжці, сидів хлоп'як шкільного віку, сидів „по-турецькому"' і до нестями реготався. Обійняв руками свої коліна — і погойдувався в такт своєму сміхові.
— Го-го-го! — ревла заля. Обірвуть на хвилинку — і знов:
— Го-го-го... —
З Вишнею виходило навпаки: не завжди яскравий у читанні насамоті, він захоплював слухачів власним читанням, бо... читав, як актор.
Довго невгавали оплески після його „Автобіографії", публіка почала кричати „біс" (як акторові!). Він вийшов і прочитав ще „Як я рибу вудив". Успіх був надзвичайний.
Тепер Перемітько вже прямо почав зир«ати на Раю, задоволений радісний, а як Вишня закінчив, звернувся до неї з словами:
— Ну, як? Подобається?
Рая з вдячністю глянула йому в вічі і ніби ненароком притулилась йому до ліктя. На очах їй блищали радісні сльозинки. О, їй дуже вподобалось... дуже...
Після читання публіка почала подавати письменникам записки. Перша записка була така:
— „Чи поет Володимир Сосюра жонатий?"
Взагалі записки були здебільшого недоречні, з літературою не мали нічого спільного, і публіка починала дедалі дужче шуміти, гомоніти поміж собою.
Нарешті один не витерпів і, підвівшися з місця, сказав:
— Я пропоную припинити запитання, бо ось тут товариші хочуть уже бандуристів...
Його підтримали оплески того кутка. Зробили перерву. Перемітько повів свою панну до буфету.
Ще з дороги, поспішаючи на своє місце, Перемітько й р я побачили на сцені цілий букет історичних козацьких одязі сидячу групу бандуристів, з округлими тілами бандур Г'пи їхніх колінах. Бандури попритулювались до бандуристів, як діти до батьків, і батьки поклали вже на них голубливі руки наставившись гладити. Чекали, бачилось, тільки на якийс знак,
І тільки но встигла наша пара, штовхаючи притемки сусідів, посідати, як — Бринь! — упала перша золото-срібна крапля у не зовсім ще стишену залю — в півшепоти сусідів, в обережні постуки стільцями, у недоречне серед літа покашлювання.
- Бринь-дзень... бринь-дзень...
Перші звуки бандурного акорду електричними іскрами передгрім'я пройняли залю, натягли її, як струну, готову теж грати.
- Чш-ш! — засичало серед притемненої тиші на порушника поготівлі.
І враз як не сипне в ту напружену залю, у ті спраглі серця й душі цілий рясний золото-срібний дощ, задріботів, застрибав золотими й срібними краплинами, дрібним сіянцем
засіявся.
— Бринь-дзень... бринь-дзень... бринь-дзень... Глухими чавунними лунами озивалися десь насподі цієї золото-срібної рясноти басові струни. Немов важкими чобітьми притупували: ми йдемо... ми йдемо...
їх можна було почути, як до них спеціяльно прислухатись, відмахнутись рукою від мушиної рясноти золото-срібних звуків.
А потім взяла оповідати людськими голосами пісня — обізвався грім, залю й серця залила злива. Поважно оповідала пісня, поважніше за сіянець золото-срібних звуків, більше в унісон до приглушеної ходи' басових струн.
Встає хмара з-за Лиману,
А другая з Поля;
Зажурилась Україна, —
Така її доля.
Зажурилаеь, заплакала,
Як мала дитина;
Ніхто її не рятує,
А козацтво гине...
Була біда Україні, як її з усіх боків напастували вороги — татари, ляхи, турки, як їй просто таки „ніде було дітись". Не мала спокою Україна. Та це ще було не все лихо. Було воно й серед самих козаків, як про це розповіла наступна пісня —
Ой наступає та й чорна хмара,
Став дощ накрапать, — Ой там зібралась бідна голота До корчми гулять...
Здавалося, нічого в тому дивовижного, що голота бралась до корчми гулять, але то так тільки здавалось а виявилось далі, напідпитку та голота не боялась навіть багатіїв-дуків, ба навіть нахвалялась:
А хто з нас, братця, буде сміяться, Того будем бить.