Людина без властивостей. Том I

Бо вже під час цієї першої зустрічі складалося враження, що кожен великий розум почувається вкрай невпевнено, тільки-но позбувається захисту свого гніздечка, звитого на вершині, й мусить висловлюватись на звичайному ґрунті внизу. На зміну неймовірній красномовності, що вражала Діотиму, мов якесь небесне явище, поки вона розмовляла з котроюсь із знаменитостей сама, — приходила, щойно до них приєднувався хтось третій чи четвертий і в суперечність між собою впадало вже кілька балачок, приходила прикра нездатність дійти згоди, й той, хто не боїться таких порівнянь, міг би уявити собі лебедя, який після гордого лету рушає перевальцем по землі. Та після тривалішого знайомства можна легко зрозуміти й це. Нині життя великих умів ґрунтується на засаді «бозна навіщо». Вони мають глибоку пошану й підтвердження її дістають на своїх ювілеях — від п’ятдесятирічного до сторічного — або на святкуванні десятиріччя якої-небудь сільськогосподарської вищої школи, що прикрашує себе почесними докторами, а також при інших різноманітних нагодах, коли годиться промовляти про німецьке духовне багатство. У нашій історії були великі люди, й ми сприймаємо це як належний нам інститут — достоту, як в’язниці чи військо: коли вже він є, то його треба ким-небудь заповнити. Тож із цією метою до певної міри машинально, що загалом властиво таким суспільним потребам, завжди беруть того, хто саме на черзі, й виявляють йому честь, дозрілу для того, щоб її віддавати. Але таке вшанування не зовсім реальне; у самісінькій його глибині зяє загальновідоме переконання, що ніхто, власне, такої чести не заслуговує, і вже важко збагнути, від чого відвисає щелепа — від захвату чи від позіхів. Коли нині чоловіка називають Геніальним, додаючи подумки, що нічого такого вже взагалі не буває, то в цьому є щось від ушанування мертвих, щось від тієї істеричної любови, яка здіймає Гвалт лише з однієї причини: через те, що саме почуття в ній, власне, й нема.

Опинитися в такому стані людям вразливим, зрозуміла річ, неприємно, й вони намагаються по-різному з нього вийти. Одні від розпачу наживають багатство, навчаючись користатися з попиту не лише на великі уми, а й на чоловіків-шаленців, дотепних романістів, екзальтованих дітей природи й вождів нового покоління; другі носять на голові невидиму королівську корону, не скидаючи її за жодних обставин, і з гіркою скромністю запевняють, нібито воліють, аби про цінність того, що вони створили, люди судили аж через троє чи й через десять століть; зате всі сприймають як жахливу трагедію німецького народу те, що справді великі ніколи не стають його живим культурним надбанням, бо відриваються від народу надто далеко вперед. Треба, однак, наголосити на тому, що досі йшлося про уми так звані мистецькі, адже у взаєминах духу зі світом є одна вельми прикметна відмінність. Тоді як мистецький розум хоче, щоб ним захоплювалися так само, як захоплюються Ґьоте й Мікеланджело, Наполеоном і Лютером, навряд чи нині хто-небудь знає ім’я чоловіка, котрий подарував людям невимовну благодать наркозу, ніхто не дошукується якоїсь там пані фон Штайн у житті Ґауса, Ойлера чи Максвела, і мало кого турбує, де народилися й померли Лавуазьє і Кардано. Натомість досліджують, як їхні думки й відкриття розвивали вже власними думками й відкриттями інші, такі самі нецікаві особистості, й невтомно клопочуться їхніми досягненнями, що живуть у подальших досягненнях після того, як нетривалий вогонь особистости вже давно відгорів. Першої миті дивуєшся, усвідомивши, як різко відділяє ця відмінність одного від одного два типи людської поведінки, але на думку відразу спадають приклади протилежні, й ця відмінність здається вже найприроднішою з-поміж усіх меж. Досвід нам підтверджує, що це — межа між особистістю й працею, величчю людини й величчю справи, освітою й знанням, гуманністю й природою. Праця й індустріалізований ґеній не побільшують моральної величі, здатности бути людиною під оком неба, тієї цілісної життєвої мудрости, що переходить у спадок лише у вигляді взірців — державних діячів, героїв, святих, співаків, ба навіть кіноакторів; не побільшують саме тієї великої, ірраціональної влади, причетним до якої почувається й поет, поки він вірить у своє слово й тримається переконання, що його вустами, залежно від сучасних йому життєвих обставин, промовляє голос нутра, крови, серця, нації, Європи чи й людства. Він почувається інструментом загадкової цілісности, тоді як решта людей лише длубаються в буденних, зрозумілих речах, і в це покликання треба спочатку повірити, перше ніж можна буде навчитися його бачити! Переконує нас у цьому, безперечно, голос істини. Та чи не має ця істина однієї химерної риси? Адже там, де менше придивляються до особистости, ніж до справи, завжди знов з’являється, хоч як дивно, ще одна особистість, котра рухає справу вперед; а там, де звертають увагу на особистість, після досягнення певної висоти зринає відчуття, що самодостатньої особистости вже нема й що істинно велике лишилося в минулому!