Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

Щодо цього адвокат переконав її цілком. Він наполегливо, вже вкотре застерігав її, щоб вона ні в якому разі, жодним словом, навіть натяком не прохопилася про те, що колись, мабуть, однаково втекла б із Шублером; це, каже адвокат, сплутає всі карти, зіб'є судочинство на хибний шлях, зокрема й щодо «жертв безпеки».

З бунгало у Блорі та в Петерову квартирку — це, звісно, був справжній шок із непогамовними зітханнями й морем сліз. З восьми кімнат, двох ванних, саду й плавального басейну та в ці тридцять вісім квадратних метрів, де є тільки душ, тоді як вона так любить поніжитись у ванні, любить з басейну — в ванну, з ванни — в басейн... І взагалі... Грошей чортма, тіснота, а щойно вийдеш на вулицю, одразу натрапляєш і на пристойних, і на непристойних з вигляду чоловіків, і вони безцеремонно пропонують їй за кілька марок «потасуватись» (дивне якесь і зовсім не симпатичне їй слівце), а як подумаєш, що грошей чортма... Ні, на цю стежку їй не хочеться ступати. Колись, ще до того, як вийшла заміж за Бройєра, вона іноді була близька до цього! Вона працювала тоді в Бройєра продавщицею, багаті іноземці купляли коштовне каміння й прикраси, і той чи той запрошував її на чарочку до себе в готель. Ні, цього вона ніколи не робила, за гроші — ніколи. До того ж Петер одразу ж помітить і нізащо такого не потерпить, хоч сам за ті ж таки кілька марок мусить хекати цілісінький божий день — щось переносити, складати... Це підробітки незареєстровані, звісно. Влаштуватися на постійну роботу важко, отож вимагати пристойної платні Петерові й не випадає. Це так, наче тобі помалу затягують на шиї мотузку. І хоч Петер ніколи й не бурчить, вона однаково відчуває, що все це його дратує; адже в Бройєра він уже майже «вибився був у люди», став хай, правда, й не комерційним директором або чимось таким, а все ж закупником чи розпорядником,— як-не-як, він учився на економіста. Ні, ні, вона повинна шануватися, повинна триматись, він-бо справді її любить, намагається зробити її щасливою, ніколи не свариться, не скиглить, тільки часом сидить такий мовчазний, серйозний і трохи забагато читає. А до телевізора його й на вірьовці не затягнеш, хіба вряди-годи піде в кіно, а після сеансу вони десь зайдуть випити по чарочці; на танці Петер ходить теж дуже рідко — каже, що для «танцюльок» уже застарий. Добре, що хоч оті розпитування вже минули й газети дали їм спокій.

Лишилося тільки одне і, мабуть, найгірше: оцей гамір надворі, проти якого не допомагає вже й снодійне. «Оті розтриклятущі свині» — хто? — провели до міста автостраду, в самісінький центр, а до неї — під'їзну дорогу, і все це шурхотить, шурхотить, шурхотить день і ніч, а коли часом на хвилини дві-три, не більше, і змовкне, то вона однаково знає, що це шурхотіння ось-ось повернеться, накотиться новою хвилею, а тоді знов відкотиться, і вона встає, виходить у халатику на сміховинно манюсінький балкончик, закурює і думає про втечу. Куди?.. А як чудово було у Блорі... І коли б не ота ідіотська безпека, то Бройєр, може, кінець кінцем пристав би на якийсь варіант «утрьох»... Це шурхотіння іноді переходить у гуркіт... Ні, зачинені вікна нічого не дають, а протишумові шибки такі дорогі, та й дихати потім не буде чим... Спати при зачинених вікнах? Та ні, вона ж задихнеться! Не допомагає ніщо, ніщо не допомагає — ні протести, ні виступи громадськості, ні збори в пивній на розі, де вони мусять вислуховувати єлейну балаканину відповідальних осіб; допоможе тут тільки одне: виїхати, переїхати, поїхати, втекти. Бувають ночі, коли вона, накурившись і добряче випивши, годинами стоїть на балконі, мерзне і б'є себе кулаками в скроні, ладна махнути на все рукою і піти геть — просто піти геть, куди очі світять. Не допомагають ніякі затички у вухах, і навіть коли на кілька хвилин западає тиша, у голові в неї так само гуркоче; гуркоче, коли вона їде автобусом до Блора, заходить у гості до давніх знайомих, що хоч і шкірять зуби, а все ж розмовляють із нею мило,— скажімо, ті ж таки Бееретци, яких вона благає здати їй у найми кімнатку, хай то буде навіть темна комірчина, просто закуток, де вона зможе перебути ніч, поспати, виспатись. Але потім починається: можна було б, мовляв, прибрати, обставити одну з кімнат у мансарді й, «незважаючи ні про що» — на що? — дати їй спокійно там пожити — коли й не за спасибі, то принаймні за платню дуже невелику... На що вони тільки не згодні, то це щоб вона, боронь боже, не «привела туди чоловіка»; ні, цього, мовляв, робити не можна, а то... А саме це її і не влаштовує, йти туди без Петера вона не хоче. Він працює, як каторжний, не цурається найбруднішої роботи, вже й так наймається тільки разом із турками, навіть з італійцями дуже рідко, і дійшло до того, що місце на сміттєвозі для нього було б як підвищення на службі, посування по суспільній драбині. І оце він не має права в неї спати? Ні, тоді краще не треба.