Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

Він допоміг також прибрати після закуски посуд, поналивав червоного вина і мимохідь відчув, як у нього трохи запаморочилось у голові: як на один день, то цього було вже, мабуть, забагато — вибори, інтерв'ю, нестримні думки про ширяння птахів, все оце з Сабіною... Він вибачився перед Луїзою за свою небалакучість і заходився з подробицями розповідати їй про графа Гольгера Тольма — одне слово, плітки, які вона слухала залюбки й вочевидь з цікавістю.

— Шкода,— коротко мовила вона.— Він був, видно, не такий уже й поганий хлопець.

А Блюртмель його просто вражав; він позбувся вже сором'язливості — але не почуття власної гідності,— і тримався на певній відстані, водночас не відмежовуючись, з Кете розмовляв щиро, хоч і не робив ні найменшої спроби втертися в довіру; і все ж таки в його манерах було щось від професіоналізму, який завтра дасть йому, слузі, змогу знов невимушено приготувати ванну, зробити масаж і не розводити, поки його не спитають, зайвих балачок. Навіть те, як Блюртмель з суворою люб'язністю заборонив йому допомагати далі коло столу, поклавши край цьому, як Тольм і сам відчував, трохи аж демонстративному демократизму, з яким він хотів подавати омлет і розставляти салатні тарілочки, ця, сказати б, неавторитетна, а проте вельми розважлива впевненість, що з нею Блюртмель мовчки урвав Євині теревені зі старим Шретером і послав її на кухню, де вона відразу ж почала хихотіти з Кете,— в усьому цьому було щось таке, що він міг назвати тільки ознаками особистості. Це була зважливість, рішучість, якої самому йому бракувало; Блюртмель, безперечно, міг би бути прекрасним головою правління концерну. Вперше в Блюртмелевій манері поводитись йому щось упало в око, вперше спало на думку для означення цієї манери слово, характеристика, якої він так довго шукав: молодецтво. У Сілезії таке збереглося б, либонь, довше. Може, саме це й примусило його згадати — помилково — про eros paidikos[53].

Їхня вечеря обернулася на те, що звичайно називають вдалою вечіркою. Всі їли всмак, жваво підтримували за столом розмову, Блюртмель навіть зважився розповісти кілька інтернатських анекдотів, прихильно відгукнувся про єпископа, а Луїза Шретер сиділа така розкута, що невимушено заговорила навіть про те, як сутужно з грішми, як її брат («Ви ж бо знаєте — він був завжди хлопець суворий») підвищує квартирну плату, наживається навіть на грошах за воду, яка нікчемна в Шретера пенсія... Він, Тольм, уже ладен був запропонувати їй гроші — в позичку, звісно, дарованого вони ніколи нічого не візьмуть,— але від цього кроку його стримала колишня його й теперішня сором'язливість. Гроші — це справа делікатна завжди і в усіх: одні квапляться їх узяти і то як можна більше, а інше, коли він пропонує їм гроші сам, стають холодні, як лід; ні, це діло має взяти в свої руки Кете. Луїза навіть простодушно поцікавилася, скільки коштує ікра, а тоді почервоніла, і йому довелося заспокійливо покласти їй на плече руку й пояснити, що ціни він не знає, бо ікру йому — нехай вона, мовляв, тільки не дивується — дарують. Хто? Звичайно ж, росіяни, з якими він хоч і не має безпосередніх ділових зв'язків («Вони ж не хочуть купувати мою „Блетхен“ і продавати її в Радянському Союзі!»), однак бачиться на прийомах та конференціях. Він розповів їй також, як нехтують вони своїми ж таки товаришами і, коли часом трохи підіп'ють, висловлюються про них досить недбало, майже зневажливо, немов ото... немов ото, мабуть, єпископи про причетників або кардинали про звичайних прелатів. А щодо ікри, то те саме і з кубинськими сигарами: їх йому теж дають росіяни, сам би він їх ніколи не купляв, як і ікру; і він признався Луїзі, що повік, повік не оговтається, певно, від деяких ран та упереджень, бо глибоко в душі у нього сидить голодний син бідного тольмсгофенського вчителя, і він ніколи не викине, хоч і давно вже має таку змогу, шість чи сім марок за одну сигару чи —«хіба ж я знаю!» — сорок марок за кілька ложок ікри. Він усе ж таки хотів обережно підвести її знов до розмови про гроші, нехай вона, крий боже, не думає, що він скупердяга, він не такий, ні, годі й сумніватися,— машина, навіть замок... Одначе сигари, ікра... Ні, цього порогу він не переступить повік. Треба тільки, щоб вона знала, якими манівцями потрапляють до рук західнонімецьких капіталістів сигари Фіделя Кастро. Як і ікра з випатраних осетрів...