Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00408-4
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник». Краткое содержание книги:
Пити каву вони перейшли до салону, що його Кете, відколи їх відрадили від тераси, називає ще «наша чайна»; Єва Кленш наполягла на тому, щоб готувати каву самій.
— По-турецькому, якщо можна.
Чого ж, можна й по-турецькому. У буфеті в Кете знайшлися й невеличкі мідяні джезвочки. По-турецькому? Чи не в Лівані вона цього навчилася? А може, в Туреччині або в Сірії? А вона здогадується, що йому відомо про неї все-все? Що він мало не з подробицями поінформований про її ходіння до церкви, про недільні сніданки, про її біографію, торговельні справи, захоплення стрільбою з лука? Йому стало раптом так прикро, що він аж почервонів. Ця мила молода жінка, яка вочевидь утішалася цим вечором і виявилась трохи сміливішою, ніж він собі думав, побачивши її на знімку, ця роботяща, привітна маленька особа... На неї заведено ціле досьє, і він до нього зазирав — усупереч приписам, бо ж йому так кортіло довідатися більше про Блюртмеля, що, як-не-як, крутиться щодня коло нього ближче, ніж будь-хто інший. Нащо йому здалися ті Блюртмелеві мотоцикли, його друзі, коханка? Йому було прикро, і все ж він спокусився й зазирнув до того досьє.
У салоні вони нарешті посідали по-іншому: Кете поруч з Луїзою, Шретер — із Блюртмелем, а сам він — біля Єви Кленш, яка, до речі, не набагато старша від Сабіни. Кава вийшла непогана, може, правда, заміцна, але він її випив, з усмішкою вибачився, ще раз устав і пригостив усіх сигарами та сигаретами, а Кете поставила на стіл коньяк та лікер, щоб кожне наливало собі саме. Шретер заходився ретельно обнюхувати сигару, а тоді заявив, що це —«грандіозна штука, шкода навіть курити!» Єва взяла сигарету, тоді чарочку лікеру, поцікавилася в нього про внуків і відразу зашарілася Й закусила губу, проте він її заспокоїв.
— Так,— мовив він,— один із моїх онуків, найстарший, десь аж у південній півкулі, либонь, у Північній Африці. Чом би про це й не побалакати? А тепер ось уже четвертого ждемо... У Сабіни, дочки.— Він ледве стримався, щоб не запитати, чи не хоче Єва дітей; стримав у собі те, що крутилося на язику й лежало тягарем на серці: Сабінину біду й біду, яку сам мав тепер із Сабіною. Отож спитав тільки, ким Єва працює, поцікавився, як ідуть справи, висловив захоплення її сміливістю, діловитістю, але зазирнути їй в очі, глибоко в очі, побоявся. А вона розповіла йому про моди, про те, як швидко вони міняються і як доводиться ризикувати («Це немов овочі, що скоро в'януть»), про конкуренцію і боротьбу за клієнтів, про розрахунки й витрати, і він дійшов висновку, що та її позірна зухвалість — усього лиш другий бік скромності; говорила Єва й про Алоїса — («Він мені по-справжньому вірний і любий друг»), а також про те, як тужить за Берліном.
— Господи, оце місто!
Кете з Луїзою випили вже, судячи з усього, трохи забагато і тепер не розмовляли, а тільки шепотілися, і з того їхнього шепотіння вихоплювалися назви сіл, знов і знов прізвище Кольшредера... Але потім Шретер нагадав, що пора збиратися, нагадав рішуче — він просто встав, хоч на ногах тримався й не зовсім твердо, і в його руці застигла недонесена до рота напіввикурена сигара. Ні, запропонувати старому Шретерові ще одну сигару, на дорогу, він не міг, адже це вже скидалося б на подачку, на благодійний жест; одна сигара — це ще нехай, але дві — ні. Та якщо діяти обережно, то можна буде, мабуть, надіслати йому цілу коробку сигар; за таке хвилюватися не варто, це буде вже не подачка, а подарунок. А в Кете й Луїзи справа явно наладилась, вони вже, як видно, перейшли на «ти», бо на прощання Кете запитала:
— Може, запропонувати тобі ще щось, Луїзо?
А та відказала:
— Я б залюбки покаталась у твоїй машині!
— Сьогодні ж таки?
— А чого ж. Якщо можна.
Влаштувати це було не важко, тільки ж до Комерцової садиби зовсім близько. Тож вони вирішили поїхати кружним шляхом, і Блюртмель виявив готовність повезти їх. Єва Кленш заявила, що прибиратиме на кухні, й нікому не дозволила їй допомагати. Він, звісно, охочіше пішов би до спальні, але мусив їхати з усіма, до того ж треба було повідомити про їхній намір охоронця. Їхню «гладку машину» Луїза безцеремонно назвала «справжнісінькою муркотухою. Тут навіть не відчуваєш, що сидиш у машині!» Під час цієї недовгої поїздки вона просто розкошувала. Блюртмель кілька разів проїхав тим самим кружним шляхом, назвавши його «колом пошани». Луїза уважно слухала розповідь Кете про всілякі зручності й вигоди в машині: шибки опускаються й підіймаються автоматично, є невеличкий бар, навіть телефон. Луїза попросила дозволу скористатися ним і набрала Катарінин номер; спершу вона побалакала з Рольфом, потім з дочкою («Вітаю вас, а також любу пані Фішер з борту килима-самольота!.. Тільки не сприймайте цього так серйозно... Що? Політика!» А Блюртмель, якого простодушна Луїзина радість явно смішила, ще й увімкнув стереоустановку, поставив касету з Бахом, і в Луїзи аж сльози виступили. «Дивіться — то жених. Немов ягня, стоїть, притих...» Потім Луїза дозволила Шретерові втерти їй сльози. Тому, як видно, все це було трохи неприємно, однак він мирно пробурмотів:
— Ох, душко, не бери так близько до серця!
А вона відповіла:
— Ага, я ще ж зроду отак не слухала, хоч сама стільки разів підспівувала...
Біля Комерцової садиби вони зупинилися, Кете попросила Блюртмеля перемотати плівку, і Луїза радо взяла касету.
— Господи, я ще зроду не слухала Баха з такою насолодою,— сказала Кете.— На, візьми собі...
— А я й не знала,— промовила Луїза,— що таке записано й на плівки. Візьму залюбки!
Позаду зупинилася супровідна машина, і з неї вискочило двоє охоронців; загавкали собаки, всі відчули себе незручно, і Луїза на прощання сказала:
— Але тепер ви повинні якось і до нас завітати — ми ж таки родичі! Вони, звісно, не одружені, але ж це наші діти, і живуть у злагоді.
Ці кілька сот метрів до замку він охоче пройшов би попід руку з Кете пішки, але сів у машину — думка про ускладнення, що їх може викликати така нічна прогулянка, наперед псувала будь-яку втіху від прогулянки. Тольмсгофен з усіх чотирьох боків відкритий; групи дерев, кущі, верби над Гелербахом... Все непроглядне, вулиця погано освітлена... І коли він допоміг сісти в машину Кете, а тоді, повагавшись, сів за допомогою Блюртмеля й сам, то відчув, що охоронці нервують, хоч і намагаються триматись чемно. Ні, про ці сім, ці вісім хвилин нічної прогулянки селом шкода й думати.
А Блюртмель уже знову ставав іншою людиною; це був іще не зовсім слуга й шофер, але вже й не зовсім гість; принаймні в його дбайливих, майже співчутливих рухах і доторках дедалі більше відчувався професіоналізм. «Це людина,— подумалось Тольмові,— глибину й різнобічність якої я ще тільки пізнаю. А він же завжди здавався мені байдужим...»
Всього дві хвилини — і вони вже на яскраво освітленому подвір'ї замку; знову виходиш із машини, знову відчуваєш Блюртмелеві руки, його плече, а Кете знову бліда і якась серйозна, і коли в ліфті він хотів був заговорити, вона тільки похитала головою й показала на стелю, де вмонтовано мікрофон; губи її стомлено обвисли — певно, вона випила таки трохи забагато. Блюртмель уже вибіг сходами нагору й стурбовано чекав їх біля ліфта; він лагідно запропонував свою допомогу — зробити кілька вправ, трохи розтерти водою,— і коли вони люб'язно відмовились, нагадав, щоб вони «в разі чого» подзвонили йому.
Єва Кленш уже пішла до себе; в кухні, салоні, їдальні — скрізь було прибрано. Кете ступила до ванної, відчинила вікно, потім вистромила з дверей голову.
— Мені оце спало на думку,— сказала вона,— що від Шретерів сюди добре видно, хоч у вікно видивляйся. Ось поглянь, у них там унизу світиться. Луїза саме сидить у Катаріниній кімнаті й слухає на дешевенькому магнітофоні Баха. Ти бував у колишній Катаріниній кімнаті?
— НІ.
— Там як у невеличкому музеї. На стіні — фотокартка: Катаріна в день першого причастя, поруч — репродукція Лохнерової мадонни... Мао Цзедун, Че Гевара, Маркс і якийсь італієць — не пригадую тільки, яке в нього ім'я. А на нічному столику — її старенький магнітофон, чи як там ті штуки називаються. Коло нього вона тепер і сидить, наша добра Луїза, сидить із заплаканими очима й слухає Матвієві страсті. Я подарую їй кращий апарат, новенький, гарний і з добрим звуком. Я дуже стомилася, Фріце. Дуже стомилась. А ти після отої вранішньої веремії, либонь, уже ледве живий. Після отих інтерв'ю... Вони вийшли в тебе непогано...