Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00408-4
- Переводчик: Евгений Авксентьевич Попович
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник». Краткое содержание книги:
Гроші теж помалу кінчаються. У неї, звісно, є в банку свої заощадження, ще з давніх часів — іноді вигадувала дещо з грошей на господарство, адже Бройєр дріб'язковий не був, дріб'язковим він став уже потім, і коли двічі-тричі на день їй доводиться сідати в автобус чи в електричку, то вона вже починає замислюватись. Ще добре, що тепер у неї більше клопоту, ніж у Блорі,— адже Бройєр наполягав, щоб вона нічого не робила; дати в домі лад, прибрати зі столу, сходити до крамниці, зварити обід... Найбільше вона любить поратися коло плити, адже Петерові її страви явно подобаються — після стількох років парубоцького життя на яєчні та сосисках, а коли справи йшли краще, то й на розігрітих консервах. Куховарить вона залюбки, це відвертає її увагу від отого шурхотіння та гуркоту, а також від думок про наступну, ще одну безсонну ніч. Їй приємно накривати по-святковому для нього на стіл (як-не-як, вона мала ж право прихопити з собою власне придане), дивитись, як він їсть... Його спокій і ласки діють на неї просто цілюще. Петер такий милий хлопець, не вельми балакучий, на жаль, противник телевізора, і хоч раз у раз і просить її, щоб вона будила його, коли не може заснути, вона на це не зважується, тільки дивиться, як він лежить і спокійно спить, звиклий до цього гуркоту. Обличчя його у сні лагідніше, і вона, звісно, розуміє: вічно отак із ним не триватиме, ні, й вона стає перед дзеркалом і вже вкотре починає придивлятися до своєї шкіри; ні, вічно так не триватиме, це взагалі триватиме вже не довго, потім навряд чи комусь уже й на думку спаде запропонувати їй «потасуватись». Потім вона, мабуть, повернеться додому, до Губрайхена, вже не Ерною Бройєр і все ще не Ерною Шублер, а знов Ерною Гермес, повернеться, ще не забувши, як треба поратися біля доїльних апаратів, подавати хворому батькові в ліжко їсти, прибирати за ним, доглядати його... З Бройєром її там ніколи не зустрічали дуже радо; він був для її рідні надто «вітряний», а брат називав його «якимсь слизьким». А з Петером... Їхати туди з Петером вона не зважується. Хоча, зрештою, там у неї є своя кімнатка, і вона завжди стоїть вільна: ліжко горіхового дерева з високими бильцями, умивальник з мискою, нічний горщик («Кімната всякчас тебе жде, але тільки тебе». І ще: «Як приїдеш, не починай тільки знову викидати своїх коників»).
Хто ж їх викидає, ті коники? Юпп Гальстер, що якось у неділю вранці ні сіло ні впало взяв та й застрелив свою жінку, чи молодий Шмерген, що теж ні сіло ні впало якось у неділю пополудні взяв та й повісився. Це правда, з одним одруженим чоловіком, Гансом Польктом, у неї «дещо було», але Ганс не став же розлучатись, і вона переїхала до міста. Що було, то було. А отому Тольмовому сину, Сабіниному братові, в якого рильце в пушку ще більше, ніж у Петера, вони дали спокій, і він так собі там і живе, хоч із тією жіночкою, комуністкою, теж не одружений і вона має від нього дитину.
Оце надзвонювання з телефонної будки її аж дратує. Коли Фішер не взяла трубки й за третім разом, вона набрала номер Блюм, почула, що Сабіна поїхала до Тольмсгофена, зателефонувала туди й почула, що давати довідки вони не мають права, атож, по телефону не мають права, однак вона не вгамувалась, поки не додзвонилася до Сабіниної матері; кінець кінцем стара повинна її пам'ятати, адже вони бачилися іноді за чаєм — першокласна, до речі, жінка; але та спершу теж вагалась, потім таки пригадала її і після довгих умовлянь та зволікань («Я ж не маю права, їй-богу, не маю права, люба пані Бройєр... Мені вже стільки разів за це перепадало...») сказала, що її дочка «переїхала» — саме «переїхала», висловилась вона, а не поїхала — в Губрайхен, до її сина й дала навіть номер його телефону. Але вона туди не дзвонитиме, ні, вона туди сама поїде — мабуть, на велосипеді, ще й, може, візьме з собою Петера. А в тої Фішер, певно, можна буде й грошей попросити. Адже гроші в неї є.
Перед телефонною будкою стояло, побрязкуючи дрібняками троє хлопчаків; вони багатозначно посвистували, а один із них процвірінькав:
— А я й не знав, що тепер дівчатка видзвонюють клієнтів самі!
Невже в неї справді такий — уже такий — вигляд? Якийсь багатообіцяючий? Ох, пора, пора забиратися звідси геть! Може, їй ще пощастить улаштуватися економкою в осиротілому Гальстергофі. Працювати вона ще не забула, і її шкірі це не зашкодить, а Петер... Петер там навіть зможе, мабуть, застосувати свої знання з економіки, до того ж він, здається, вже не цурається ніякої роботи, навіть найбруднішої, треба тільки, щоб кожне з них мало свою спальню, тоді все буде гаразд,— це ж зовсім не означає, що вони мають нарізно спати. От молодому панові Тольму окрема спальня не потрібна, той має право ночувати разом зі своєю комуністочкою, навіть у тіні пасторського будинку, а тим часом і сам не далеко відбіг від отих «підозрілих». Принаймні був чи міг би стати гіршим за її Петера.
Услід їй усе ще посвистували ті юні кретини.
9
Сабіна не виходить йому з голови. І це не тільки оте розчарування, не тільки думка про сварку з Фішером і «дружню увагу», яку тепер знов виявлять до них люди Цумерлінга; це й сама дитина, стурбованість за те, що з нею буде. Якби Фішер усе ж таки вирішив, незважаючи ні на що, усиновити чи удочерити дитину, то Сабіна, мабуть, однаково на це не пішла б, і виникли б правові проблеми, розв'язати які не просто. Думка про те, що з Тольмсгофена доведеться поїхати, міцно засіла в голові, глибоко пустила коріння й набирає сили. Крім того, він стомився, дуже стомився і вже шкодує, що запросив Блюртмеля з його Свою на вечерю. Ті прийняли запрошення навдивовиж одразу — певно, тут доклала зусиль сама Кленш, яка виявилася вродливішою, ніж на фотографії, до того ж, видно, допитливою і не байдужою до авторитетів. А коли він спробував її уявити, то вона здалася йому навіть екзальтованою, схожою чимсь на осу й хоч і не надокучливою, але й не дуже несміливою чи, тим більш, затурканою. Блюртмелеві все це було, мабуть, досить прикро, однак він, незважаючи ні на що, поводився тактовно, стримано, вмів майже з упевненістю канатохідця влазити то в шкуру слуги, то в шкуру гостя, виявляв готовність допомогти, водночас нічим не виказуючи свого залежного становища. Поки Кете з Євою справляли на кухні хихоньки, Блюртмель навіть узявся накривати на стіл, і ця його старанність нагадувала готовність допомогти скоріше уважного гостя, ніж запрошеного слуги. В цій його здатності до перемін, у цих майже непоясненних і все-таки відчутних нюансах було щось навіть заспокійливе. Це була гра, майже вистава, і він, Тольм, добре розумів, що на домашніх вечірках Блюртмель міг би виконувати які завгодно ролі: господаря, слуги, швейцара, щомиті ладного допомогти гостю, дивлячись на якого, забуваєш, що він, власне, слуга. Блюртмель приготував йому коктейль, після якого він справді забув про втому, про Сабіну, конференцію, інтерв'ю, Бляйбля і про те, що Тольмсгофен мають знести. Потім Блюртмель поставив касету,— полилася тиха музика, Шопен,— весело, навіть збуджено нарізав на кухні цибулю і анітрохи не збентежився, так ніби це його й не обходило, коли Кете, оскільки Сабіна не залишилась, а поїхала далі, все ж запропонувала його Єві кімнату для гостей, сказавши: «Там вас хоч не розділятимуть цілі поверхи!». Він чув на кухні сміх — там якнайретельніше збивали яйця на омлет, відкривали заради такої нагоди бляшанки з супами, відкорковували пляшки. Блюртмель признався, що, хоч і дуже любить ікру, однак іще ніколи не важився купляти її собі, і навіть ці слова, що недвозначно засвідчували соціальну відмінність між ними, не порушили гармонію в домі.
А коли прийшли ще й Шретери — нарешті Кете «таки пощастило» їх запросити,— то для нього це було вже трохи аж зайве. Та все ж таки вони живуть в одному селі, доводяться одні одним, хоч і не офіційно, родичами, у них, як-не-як, є онук... Особливо делікатним питанням було те, як їм одне одного називати, і вони так ні на чому й не стали навіть після того, як разів три чи чотири бачилися в Рольфа. Звертатися до нього на «ти» Шретер просто не насмілювався. Найбільше, чого від Шретера можна було добитися,— це «Тольм» і «ви»; Луїза, його дружина, зупинилась на «Фріц Тольм» і «ви»; зате Кете просто-таки заборонила обом казати на неї «пані Тольм» чи «пані Кете» й просила називати її лише «Кете» і «ви». Але зустрічалися вони дуже рідко, щоразу плутались у звертаннях, отож кінець кінцем усе зводилося знов до «пана» та «пані». Кете в таких випадках починала згадувати про давноминулі часи: «Уявляєте, ми ж могли б познайомитися ще тоді, коли я жила у своєї свекрухи в учительському будинку й ходила з Рольфом на руках селом або коли жила в графині, чи й іще раніше, коли була в Іфенгофені ще Кете Шмітц... Може, познайомилися б десь на карнавалі чи на храмовому святі — пішли б разом танцювати, і я сказала б: „Називайте мене Кете!“»