Офіцер із Стрийського парку

— Дуже прошу, тут уже нема жодних комісарів, і то давно.

— Для мене ви завжди будете паном комісаром.

— Ой, скажіть ще — таким ви мене згадаєте перед смертю.

— Чом би й ні!

— Не каркайте, пане Кошовий. Не наближайте смертний час, туди встигнете.

— А ви не прибіднюйтесь, пане Віхуро. Не так уже й давно.

З посади комісара кримінальної поліції Марек Віхура справді пішов відносно недавно — цієї весни. Щойно почалися розмови про вихід Австро-Угорщини з війни, він заявив про відставку. Хоча до останнього не хотів іти зі служби, яка стала для нього не частиною — цілим життям. Поза поліцією Віхура себе не бачив. Свідомо вирішив піти лише раз, коли у Львові запанувала російська влада, в якій він себе не бачив, хоч росіяни всіляко агітували досвідчених фахівців лишатися на службі. Згодом, коли повернулася цісарська влада, комісар не змусив себе умовляти й обійняв колишню посаду.

Це дуже не сподобалося його дружині. Вона давно просила в Бога такого щастя, щоб чоловік нарешті взявся за розум та пішов з поліції, бо відставку давно заслужив. І навіть тихцем раділа: не мала б того щастя, аби не помогло нещастя — російська окупація. Річ у тім, що Марек Віхура, вищий на голову від більшості оточуючих, статурою нагадував дбайливо обтесану кам’яну брилу. Вважається, такі люди є втіленням міцного здоров’я. Коли так, можна дозволити собі випити без великої шкоди. А комісара легко приймали за пияка через буряковий колір обличчя. Та помилялися всі. Віхура тринадцять років не пив нічого міцнішого за світле пиво. Останнім часом не дозволяв собі й того: шлунок відмовлявся сприймати дешеві, хтозна з чого зроблені напої — такої данини вимагала війна.

Крім періодичних різей у животі, Віхура мав купу інших болячок, у тому числі — проблеми з судинами. До війни пані Віхурова посадила чоловіка на дієту, від якої інша, здоровіша людина загнулася б, на Климове переконання, швидше за хворого. Крім того, в її арсеналі завжди були різноманітні цілющі трави — народною медициною не гребувала, по можливості возила комісара в гори та на різні модні курорти. Воєнне лихоліття значно обмежило її лікувальні можливості, й Віхура почав поволі втрачати звичний колір лиця. Його буряковість означала здоров’я, а нормальний для пересічних людей вид — погіршення самопочуття. Ожив і запашів, коли повернувся до улюбленої справи.

Тепер Кошовий переймався — відставний поліцейський знову здаватиме.

За десять років їхнього знайомства Клим уперше завітав до Віхури додому. Комісар відчинив у халаті, вибачився, запросив до апартаментів, залишив гостя на короткий час і повернувся, вже вбраний у звичний Кошовому старомодний елегантний костюм та при строгій краватці. А далі неабияк здивував, запитавши:

— Чогось вип’ємо, пане Кошовий?

Відповів не відразу.

— Гм... Хіба пані Віхурова...

— Та не переймайтеся, то вона сама все придумала, — відставний комісар умостився зручніше в глибокому кріслі. — Довго бігала, шукала, чим би ще полікувати мій багатостраждальний шлунок. Ось вибігала: хтось порадив робити настоянки на домашній горілці, бо продукція Бачевських для цього чомусь не годиться. Потім те все ще й відціджується, якось особливо готується. Словом, нарешті прийшов той час, коли рідна жінка сама налила міцненького й піднесла.

— Що ви їй на те сказали?

— Нічого. Подякував гарно. Там напою в чарочці небагато було. Але все одно смак давно забутий, як і відчуття. Знаєте, так кілька днів минуло. Приймав за годинником, чотири рази на день, дружина про те дбала. І маємо — минулося! — Віхура задоволено посміхнувся. — Закріплюємо лікування.