Офіцер із Стрийського парку
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-7940-4
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Офіцер із Стрийського парку». Краткое содержание книги:
Читайте останній роман «львівського циклу» з приголомшливим фіналом!
— Він і не міг бути названий, пане Віхуро! — мовив пан Томаш. — Встановити його має слідство й назвати суд на підставі зібраних доказів. Але яке зараз слідство! Тим більше — який суд, крім самосуду?
— Де ви бачили, щоб у Львові когось лінчували?
— До цього все йде! — тепер він говорив, мов на мітингу. — Поліція паралізована! Я не можу ходити вулицями у формі, бо можу нарватися на криве слово якогось вашого стрільця, котрі самі носять однострої відкрито! Виглядає, вони готують державний переворот! Збройне повстання, і ви до того причетні, пане Кошовий.
Рука Віхури лягла на плече поліцейського.
— Прошу пана стримувати емоції, хоч я вас і розумію. Проте державні перевороти чи інші загрози підвалинам держави, погодьтеся, не ваша компетенція. Та й пан Кошовий, скільки я його знаю, не намагався зазіхати на основи австрійської державності.
— Та вже й нема, на що зазіхати, — зітхнув пан Томаш.
— Ми не говоримо на такі теми. Тим більше — в оточенні мерців, — відставний комісар підвищив голос. — Ви далі наполягаєте на тому, щоб оглянути все тіло, пане адвокат?
Сіпнулося віко.
— Так, — процідив Клим.
Поліцейський роздратовано гмикнув.
— Та робіть уже, що хочете!
Кошовий хотів посунути простирадло нижче, та кривий санітар випередив — взявся сам, сіпнув, не розкриваючи, а зриваючи покров. Стиснувши зуби й не дивлячись на присутніх, Клим пробігся по мерцеві чіпким поглядом, не торкаючись руками, не побачив жодних синців та інших слідів передсмертної боротьби. Далі, вже не питаючи дозволу, обережно повернув голову покійника.
Придивився уважніше.
Провів пальцем по черепу ззаду.
— І що ви там такого намацали? — в голосі пана Томата звучала іронія.
— Гуля, — Клим випростався.
— Звичайно. Коли тебе збивають із ніг і ти падаєш на спину, стукаєшся об бруківку чи бровку. Гуля лише підтверджує версію несподіваного нападу.
— Дякую, — Кошовий відступив від столу, витягнув носовик, заходився витирати руки, старанно, палець за пальцем, при цьому вів далі. — Несподіванка, панове. Ви самі це визнали. Від котрогось із українців офіцер чекав нападу. Тому українець не заскочив би поляка зненацька.
— Не конче, — мовив тепер уже Віхура. — Пана Яблонського я не знав особисто. Хоча він напевне з тих шляхетних Яблонських, котрі мали представництво в сеймі та міській ратуші, зводили прибуткові будинки й мали гешефт із нафти. З тих?
— Саме так, — підтвердив поліцейський. — Пані Малгожата Яблонська, вдова, вже готова дати розпорядження й забрати тіло сина для поховання.
— Бачте, я встиг. Недарма квапився подивитись на труп.
Прозвучало незграбно. Клим тут же визнав це подумки. Але, схоже, кострубатість і цинізм фрази нікому з присутніх вуха не різали.
— Кажу до того, — вів відставний комісар, ніби нічого не сталося, — що люди, подібні до Яблонського, мають у крові гонор. Як наслідок, вони дуже самовпевнені. Не плутати з упевненістю у собі, панове.
— До чого це ви?
— До того, пане Кошовий, що самовпевненість могла зіграти з нашим капітаном злий, навіть смертельний жарт. Він збирався на зустріч із людиною, яку зневажав. Отже, з висоти свого становища не оцінював належним чином. Це стосується передусім ймовірних загроз, котрі йшли від тієї особи. Напад зненацька пояснюється цим. Згодні, пане Кошовий?
— Так.
Клим визнавав Віхурину правоту, бо й сам дійшов схожої думки.
— Коли так, маєте погодитись: Яблонський не міг, а напевне зневажав будь-якого представника вашої, української спільноти. Недооцінив, неправильно прорахував рівень небезпеки. Та в цілому від вашої версії, згідно з якою українець у нашому випадку не міг убити поляка через наведені вами аргументи, не лишається каменя на камені. Хіба я не правий?
— Так. Праві.
— Нас тут щось ще тримає?
— Ні.
— Тоді йдемо. Місце не з приємних.
На цих словах санітар накрив простирадлом тіло вбитого офіцера від маківки до п’ят.
До дирекції не пішли — вступили в найближчу кав’ярню, яку вдалося відшукати.
За мовчазною згодою сторін та без дискусій Кошовий замовив пляшку наливки Бачевських і ковбаски, до яких товариство інтересу не виявило. Віхура випив першу чарку на рівних з усіма, запив кавою, дочекався, поки пан Томаш закурить, а Клим — упорається з половиною ковбаси, після чого запитав: