Офіцер із Стрийського парку

— Хочу глянути, чи є інші рани на тілі.

— Ви не судовий лікар, — відрізав поліцейський. — Дякуйте панові Віхурі вже за дозвіл подивитися на тіло. Не знаю, для чого то вам треба й знати не хочу.

— Я поясню, — спокійно відповів Клим, але простирадло пустив, став до мерця боком. — Мені важливо знати обставини його загибелі. Судячи з ран на голові, його вдарили отак, коли вбивця дивився жертві просто в очі, — піднявши стиснуту в кулак правицю, він різко замахнувся і зімітував удар. — Чому офіцер дозволив напасти на себе? Його не застали зненацька, інакше били б ззаду чи бодай збоку. Яблонський знав нападника, вів із ним якусь розмову й не чекав від нього атаки. Якщо була бійка, на тілі можуть знайтися інші сліди. Синці, забої тощо.

— А вам що від того? — правив своє пан Томаш.

Глянувши спершу в бік мовчазного санітара, потім — на Віхуру, котрий теж поки не втручався в розмову, Клим зітхнув.

— Ви чудово знаєте, що привело мене сюди. Уже весь Львів гуде — українці вбили поляка. Давайте не будемо зараз дискутувати довкола того, що пан Яблонський міг мати серед, припустімо, українських січових стрільців доброго товариша...

— Так і є, — перервав поліцейський.

— Мені шкода, але — так і є, — легко погодився Кошовий. — Але в цьому разі, погодьтеся, важко уявити ситуацію, коли в парку зустрілися двоє запеклих ворогів і польський офіцер не подбав про власну безпеку.

— До чого...

— До того! — тепер перервав уже Клим, потроху заводячись, і вигук луною відбився від склепіння. — Зненацька напасти на себе Яблонський би не дозволив. Отже, його могли не відразу отак ударити. Спочатку сварка, потім — бійка. Його збивають з ніг, супротивники якийсь час борються. Нарешті ворог на короткий час перемагає, бере камінь чи інший важкий предмет, б’є офіцера по черепу, розвалюючи його. Переконливо?

— Цілком. Але ви переконуєте не себе, а мене, — пан Томаш, не стримався, скосував на Віхуру, той теж кивнув, і поліцейський, підбадьорений схваленням старшого шанованого колеги, повів далі: — Якщо знайдете синці на тілі, вони будуть вагомим аргументом на користь вашого припущення. Мовляв, жертва не чекала нападу. Зустрілася в парку з тим, кому довіряла чи бодай не бачила від того типчика небезпеки. Українцеві поляк не довіряє під нинішній час доби. Висновок — вбивцею не міг бути українець. Ви ж до того ведете, пане Кошовий.

— Думки читаєте.

— Не думки. Бачу вас наскрізь.

Віхура кашлянув.

— Панове, давайте не починати подібних дискусій у морзі, при санітарах, біля мерця. Пане Томаш, пан адвокат чудово знає мою думку з приводу всього, що відбувається. Я не на його боці й переконаний: сутички між українцями та поляками сьогодні мають як місце, так і підстави для виникнення. Проте, — він витримав коротку паузу й перевів погляд на поліцейського, — як людина з досвідом роботи саме в кримінальній поліції, я не готовий приймати за єдину правильну версію написане в газетах. Тим більше, що в публікаціях не називається конкретний вбивця.